новини

Долає тернії, бо прагне зірок

05.12.2019 09:46

Голова Сумської обласної ради Володимир Токар - людина небагатослівна. На першому місці в нього не слово, а діло. Звик із дитинства, яке промайнуло в родині офіцера-фронтовика, до конкретно поставлених цілей і їх утілення в життя, до справи, а не порожньої балаканини.

Розговорити Володимира Миколайовича не просто, тим більше, що звик відповідати на запитання про роботу в бізнесі, громадсько-політичну діяльність. За умовною ширмою тримає своє особисте життя. Подалі від широкого загалу - доброчинність: як от покупка будинку для багатодітної родини погорільців із с. Терни, кількарічне піклування про хлопчика-сироту з Сумського району, якому відремонтував стару оселю й, поки той здобував спеціальність, допомагав матеріально. Він ніде не афішує й традиційні відвідування з солодкими подарунками діток у будинку малюка чи інтернаті напередодні новорічних або інших свят.

Але завжди можна приборкати й скромність, якщо знайти ключик до душі, потягти за ниточку спогадів і розмотати цілий клубок подій із неординарного й звичайного життя водночас.

Усі ми родом із дитинства

«І я з того щасливого і безтурботного часу», - всміхається Володимир Миколайович, і в очах починають стрибати грайливі зайчики. Що було потрібно пацану? Вдалим видавався той день, коли випадала можливість на зекономлені «кишенькові» копійки купити в крамничці найсмачнішого в світі (й донині!) напою з промовистою назвою «Ситро» чи шматочок халви, або сто грамів простого печива, щоб усе те багатство чесно поділити між друзяками!

Дитяча дружба найміцніша. Вона не зважає на національність, рівень достатку тощо. Вона або є, або її й не було. Тож, коли випадає можливість потрапити в місця, як прийнято казати, босоногого дитинства, Володимир Миколайович обов’язково знаходить час зустрітися з тими, з ким ганяв м’яча, «запалював» у сільському клубі, коли приїздив на канікули до дідуся й бабусі, чи відвідував школу, гуляв вулицями найпрекраснішого міста на землі - Баку, де й пройшов школу життєвого гарту.

Батько Микола Петрович, який дослужився до полковника, виховував синів - Володю і меншого на п’ять років Сергія - не словами, а щоденними справами, шанобливим ставленням до підлеглих, домашніх. Хлопці не боялися тата, але беззаперечно виконували його «накази». Любили й поважали старшого Токаря не тільки власні діти, а й солдати та офіцери. Розповідали, що навіть пускали скупу чоловічу сльозу, коли командира-фронтовика переводили в іншу частину. Він був вимогливим, якщо треба - суворим, але завжди справедливим і співчутливим. Із юних літ у Володі склалася особлива повага до батька.

Юнак із невеликого села Михайлівка Лебединського району волею долі потрапив в евакуацію за Волгу. А після грандіозної Сталінградської битви 18-річним пішов на фронт. Уже під Кенінгзбергом його тяжко поранило, тож День Перемоги зустрів у госпіталі, де пробув півроку.

Кавалер орденів Червоної Зірки та Бойового Червоного Прапора, трьох медалей «За бойові заслуги» скільки жив, стільки й згадував той великий день. Коли ходячі поранені занесли в палату благую вість: «Перемога!», бійці не стримували всеохоплюючого почуття невимовної радості. Вони вистраждали на фронтах смертельної молотарки право на це свято зі сльозами на очах!

Батько часто згадував війну, яка болем закарбувалася в пам’яті. Розповіді дуже різнилися від того, що показували в кіно. Але щоразу Микола Петрович повертався до 45-го вікопомного травня, зізнаючись: «Більш піднесеної непідкупної радості, як у день, коли війна скінчилася, я ніколи більше не відчував». І винувато додавав: «Навіть тоді, коли народилися мої сини».

Він якось умів залишати службу на службі, а вдома був люблячим турботливим татом. Коли дружина Тетяна Олександрівна від’їздила у відрядження, глава сім’ї брався куховарити. «Не завжди його готування було смачне, більше того, як на мене, не так, як у мами, - посміхається Володимир Миколайович, - але, однозначно, тато старався. Хотів, щоб ми з братом щодня мали гарячу страву. І найголовніше: ніколи й нікого з сім’ї не виділяв, ділив будь-що порівну».

Мама була скромною, тихою жінкою. Вони з татом родом із одного села. І хоча головним у родині був Микола Петрович, його син стверджує: матуся, безумовно, «підкеровувала», коректувала його дії. Від того, переконаний тепер Володимир Токар, панував лад і порядок. Той сімейний уклад переніс і на власну родину. Його мила половинка - Ольга Григорівна - заправляє домашніми справами, з любов’ю створює в оселі привітний затишок, господарює на кухні. А ще дарує чоловікові можливість хоч інколи сходити на риболовлю (якщо, звичайно, клює!) чи розіграти з друзями партію на більярді заради приємного спілкування. І теж, мабуть, «підкеровує»... Однак, Володимир Миколайович запевняє, що останнє слово - за ним.

Скільки років минуло, а в уяві періодично зринають картинки-спогади! І той випадок, коли семирічний Володя разом із мамою і молодшим братиком калатав у маленькому автобусику гірським серпантином до місця нового призначення тата - м. Шемаха. Десь 120 кілометрів від Баку малому Володі здалися вічністю. Добралися «на край світу» далеко за північ, втомлені, виснажені. Мама поставила речі й вийшла на невеликий балкончик. Тоді вперше і, мабуть, востаннє бачив, як його матуся гірко плаче.

Тому й не став Володимир Миколайович військовим. Бо, в першу чергу, не хотів робити боляче рідним. Щоб його власна родина не поневірялася в чужих краях, не жила в не пристосованих до перебування з дітьми умовах. Бажав завжди одного: аби у його коханої дружини й улюбленої донечки всього було в достатку.

Не повірив одразу, що став татом

Кажуть, що чоловіки мріють про сина. Але Володимир Миколайович просто радів, що у них з дружиною відтепер є продовження їхнього кохання. Тож донечку пестив, оберігав. Із подарунками не заморочувався, а купляв саме те, що просила Оксанка.

Дочка виросла не ніженкою, а цілеспрямованою, впевненою в собі, вольовою, принциповою. Та ще, як і батько, правдолюбом. «А коли вже щось намітила, то обов’язково доб’ється», - не без гордості каже Володимир Миколайович. Оксана закінчила з відзнакою художню школу, бо від природи має неабиякі творчі здібності, сумський педвиш. Згодом - Харківську державну академію дизайну та мистецтв і змінила професію. Досягла певних успіхів у бізнесі. Пішла ще однією татовою дорогою - займається громадською роботою як депутат Сумської міської ради.

У Володимира Миколайовича підростає красуня внучка Даша - гордість родини. Дівчина вчиться в Сумах на менеджера. Але нині далеко від дому студіює німецьку мову з англійською. Переконана, що без цього в житті, тим більше в бізнесі, ніяк. Та й мама Оксана настирливо заохочує. Дідусь, звичайно, не приховує хвилювання за свою улюбленицю, але підтримує прагнення до вдосконалення. Колись він побоявся відпустити в столицю на навчання єдину дитину, можливо, саме цим змінивши її долю. Тепер шкодує, боячись, певно, признатися в цьому навіть і собі самому.

Спорт - бальзам для душі

Володимир Миколайович і сьогодні має незгасиму тягу до техніки. Проніс це через усе життя. Сідаючи в службове чи власне авто, з першої хвилини роботи мотору може визначити ступінь справності. «Це в крові, це дар! Без перебільшення, поклик далекої юності!» - не лукавить, бо глибоко переконаний. Як і в тому, що саме цей вид спорту викристалізував і загартував характер, навчив долати труднощі, покладатися в найкритичніші моменти тільки на власні сили й уміння.

Навчаючись ще у восьмому класі, Володя випадково потрапив на тренування мотокросівців із відомого не тільки в Баку спортивного клубу армії. І так йому сподобалися дійство, гуркіт моторів, сильні й міцні чоловіки, які не бояться перешкод і трамплінів, що й собі вирішив приборкати сталевого коня. Та для цього мав принести дозвіл від батьків. І тато, і мама в один голос заявили: «Ні! І ще раз ні!» Тетяна Олександрівна навіть змахнула сльозу: це ж такий небезпечний вид спорту! І тоді хлопець уперше вдався до шантажу, чим дуже здивував рідних: «Якщо не дозволите, я в школу більше ні ногою!»

Словом, потім Володимир Токар майже до 22 років був успішним мотоспортсменом. «Доїздився» до кандидата в майстри спорту. Входив до збірної Азербайджану, яка на всесоюзних змаганнях показувала високі результати. А коли доля закинула в Суми, не полишив улюбленої справи. Неодноразово перемагав на обласних турнірах. А потім з’явилися бізнесові пріоритети. Багато років очолював місцевий завод продтоварів, де в підпорядкуванні мав більше трьохсот працюючих. «Бізнес - це, коли відверто, страшна робота. Без вихідних і свят, вдень і вночі», - запевняє Володимир Токар, але з приємністю констатує, що «передав» своє підприємство без боргів.

Двічі в одну ріку, кажуть, не увійти

Йому вдалося. «Я - не цар, не керівник, а ваш партнер і однодумець», - заявив Володимир Миколайович із високої трибуни, коли 2009 року його вперше обрали головою ради. Час довів, що колеги по депутатському корпусу не помилилися, довіривши йому кермо найвищого в області органу місцевого самоврядування. Тож коли вже в сьомому скликанні треба було знову підставити плече обласній раді, вибір упав саме на Володимира Токаря. На його переконання, успіх приходить, коли є підтримка депутатського корпусу, спільне розуміння справи.

Його називають комунікатором думок, ідей людей різного віку, політичних поглядів і переконань. Під його орудою вперше рада прийняла низку програм, що сприяють соціальному захисту людей різних категорій, двічі провела конкурс журналістських робіт із питання висвітлення проблем децентралізації. Два роки поспіль команда народних обранців Сумщини є срібним призером Всеукраїнської спартакіади депутатів різних рівнів. Цьогоріч започаткували обласний турнір із шашок і шахів. Голова ради особисто опікується проблемами медичних закладів області, насамперед тих установ, де лікуються малі пацієнти. Не приховує вдоволення, що відремонтували кілька відділень обласної дитячої лікарні, а головне - встановили котел автономного опалення. Тепер є не тільки гарантоване тепло в палатах, а й постійна гаряча вода в кранах, працює басейн. Це тільки маленька дещиця зі зробленого. Ще більше справ принесе завтра...

Йдучи життям, Володимир Токар ніколи не здається. Стиснувши зуби, долає тернії, бо прагне зірок.

Наталія Розторгуєва, член НСЖУ


п»ї