Ділова розмова

З днем народження, пане генерале,

або Одкровення Владислава Бухарєва про власну долю як дарунок від Бога

- Відкрийте завісу - чим зайняті сьогодні?

- Оформлюю пенсію. Займаюся невирішеними побутовими питаннями, які накопичились. Тепер знаю дорогу до газового господарства, нотаріальної контори чи комунальної служби. Коли працював, то дійти до них просто не було часу. Зараз у мене з’явилася можливість до них потрапити. І я це роблю.

- Важко генералу опанувати життєвий уклад звичайної людини?

- Я в усьому люблю порядок. Ось і в побуті його наводжу. Веду щоденний журнал обліку використання електроенергії, газу, води. Тут у мене абсолютний військовий порядок.

- І оплата комуналки на вас?

- Ні, це вже давно парафія моєї дружини. Коли я починав служити ще лейтенантом, у нас була службова квартира. Як власнику мені почали надходити повідомлення про необхідність вирішити чи узгодити ті чи інші питання, тож доводилося відпрошуватися на роботі та йти в ті контори. А там черги. Пів дня витратив. Потім знову треба якісь копії документів нести. Знову пів дня. А служба - то оперативна робота. І вже скоро мені зробили зауваження, мовляв, ти або службу неси, або займайся домогосподарством - тоді ми з дружиною і вирішили, що всі питання по дому вирішуватиме вона. Ось так через цю паперову бюрократію дружина і взяла на себе всі ці турботи. Через це і більшість власності нашої родини оформлена на неї.

- Ви народилися і виросли в Лебедині, в Києві зробили кар’єру військового. Депутатом обиралися знову на Сумщині. Яка місцевість для вас найрідніша, яке з міст?

- Найрідніше місто, де народився. Для мене - це місто Лебедин. Там минула більша частина мого дитинства, там я навчався в школі до 9-го класу, там отримав перший життєвий досвід, який взагалі людині доступний у тому віці. Тому Лебедин завжди залишиться містом мого дитинства, найулюбленішим місцем.

- Часто буваєте в Лебедині?

- Звичайно, нещодавно знову приїздив на малу батьківщину. Відвідав кладовище, де знайшли спокій рідні. Навів порядок на могилах брата, бабусі. Раніше я міг послатися на зайнятість, що я багато працюю, тепер часу більше. І в інших районах Сумщини маю багато друзів, спілкуємося.

- Якби не військова кар’єра, ким би ви були?

- У дитинстві я мріяв стати або дальнобійником - на «Колхіді», або водієм великого автобуса «Ікарус». А став військовим.

- Чому обрали цю професію?

- Певним чином, через сімейні традиції. В мене військовим був дідусь. Офіцером Збройних сил - батько. Взагалі більшість чоловіків у сім’ї проходили службу в армійських підрозділах, у різні часи воювали в різних війнах протягом практично всього ХХ сторіччя.

- Можете пригадати якісь приклади?

- Мій дід був ад’ютантом у Денікіна. Пам’ятаєте такого генерал-лейтенанта, він брав участь у російсько-японській та Першій світовій війнах? Батько дослужився в радянські часи до майора. Але коли його мали перевести по службі до Києва, на жаль, помер.

- Родина для військового, напевне, найважливіший фундамент, адже кочовий образ життя, тривалі відлучки, військові навчання, відрядження...

- Так, із роками все більше і більше усвідомлюєш важливість родини в своєму житті. Пам’ятаю, коли ми переїхали в Київ, то в нашій квартирі на Троєщині з меблів були шафа, ліжко, дві тумбочки і дві ковдри. Ні світла, ні води - все треба було робити своїми руками. Купили дві розкладушки - для мене і сестри. Вже потім прикупили кухонний гарнітур. Далі - телевізор, холодильника ще не було. Мама пішла працювати в школу.

- А ви після школи вступили до військового училища?

- Ні, не відразу. Школу закінчував у Києві, а вступив до Одеського електротехнічного інституту зв’язку. Та після першого курсу я зрозумів, що не можу сидіти на шиї в матері, бо до стипендії вона мені постійно грошей давала. А їм самим не вистачало. І тоді я переїхав до Києва, вступив до вищого військового інженерного училища зв’язку, причому знову на перший курс. І стало легше. По-перше, я був удома в Києві, по-друге, мав повне державне забезпечення. Подобалася мені і військова форма - для молодого хлопця, якому хотілося вирізнятися серед інших, це було те, що треба. Крім усього, і спеціальність була що в Одесі, що тут - інженер-зв’язківець.

- І відразу ж одружились...

- Долі не накажеш. На першому курсі училища я вже мав власну родину. Сказати, що було важко? Можливо. Але я був на державному забезпеченні, моя дружина Олена працювала нянею в дитсадку і одночасно навчалася в інституті. У нас була впевненість, що все вийде.

- І вийшло. Діти вже повиростали?

- Менша дочка Юлія навчається в Київському національному університеті імені Тараса Шевченка, вже третьокурсниця. Живе окремо від нас у своїй квартирі, яку ми з дружиною їй подарували.

- Це та сама квартира, про яку в минулому році писали ЗМІ - що ви, тільки-но обійнявши посаду очільника Служби зовнішньої розвідки, подарували своїй доньці 15 мільйонів гривень на квартиру?

- Та сама. Тільки коли розібратися, то все зовсім не так. Квартира - моя ще з початку двохтисячних, я отримав її на Куриньовці. Коли доньці виповнилося 18, то ми з дружиною вирішили переписати це житло на Юлю. Хто з батьків так не зробив би для своєї дитини, коли в нас із дружиною є де жити? Це нормально. А квартири в Києві дорогі, ось і оцінили її на ті мільйони. Не показати ці цифри в декларації я не міг, бо донька ще на моєму утриманні. Але ж і ніяких дарованих мільйонів гривень не було - з мухи роздули слона.

- У вас ще є старший син. Як складається його доля?

- Олексій зараз проживає в Австрії, у Відні. Там він закінчив технічний університет, працював помічником у посольстві України в Австрії, одружився. Однак зарплати в 500 доларів для молодої родини явно було мало. І щоб не сидіти у батьків на шиї, син пішов у приватний бізнес, сьогодні працює в сфері торгівлі, заробляє до 2000 євро на місяць, отримав робочу візу. Звичайно, мені як батьку більше б хотілося бачити сина як перспективного дипломата. Але це його вибір, і я його сприймаю як належне.

- Ви вже дідусь?

- Так - у нас онук Максим, якого нашій родині подарувала сім’я сина. Ми безмежно щасливі від того.

- Тож діти повиростали, живуть окремо й більшу частину часу ви розділяєте на двох із дружиною. Ладите?

- Я березневий, Олена народилася в травні. По всіх гороскопах - повна відсутність взаєморозуміння. А в житті - про кращу сімейну долю я і не мрію. Живемо в гармонії, маємо прекрасних дітей.

- Сумно без роботи?

- Сказати, що сумую, - ні. Почуваю себе не зовсім комфортно. Чимало часу віддаю вирішенню сімейного побуту, люблю погуляти зі своєю собакою. І точно довго без діла сидіти вдома не буду.

- До речі, як ви сприйняли своє звільнення? Для багатьох воно стало досить несподіваним.

- Я військова людина. І звик не обговорювати, не критикувати і не оцінювати рішення свого командування. Я їх просто виконую. Коли призначили - працював. Присвоїли нове звання - подякував. Звільнили - сказав: до побачення. Де бути на той чи інший момент - у запасі, штабі чи на передовій - це вже вирішує доля та твоє начальство. На сьогодні є те, що є. І як військова людина я це сприймаю і виконую. Я до такого розвитку подій завжди ставлюся спокійно і рівно.

- Розкрийте секрет, як із лейтенанта дійти до генерала?

- У військових є свої рубежі. Спочатку ти лейтенант. Через три роки виходить строк на підвищення в званні. Але тобі його можуть дати, а можуть і ні. Потім підходить строк на капітана. А посада в тебе не капітанська. Знову питання: давати чи ні? Так виходило, що мене ніхто ніколи не зупиняв на службі. Я ніколи не «перестрибував» терміни та строки.

Але водночас я любив свою роботу, вона мені подобалась, і я віддавався цій справі 24 години на добу. А ще мені щастило на начальників. Вони не були жадібними на уроки і на заохочення. І скупість проявляли в покаранні, з розумінням ставлячись до моїх помилок. Певно, що я був здібним послідовником.

- Вчителів по військовій справі пам’ятаєте?

- Так, у цьому плані Господь мене поцілував. У мене були гарні викладачі та начальники. Я вдячний за військову школу своєму начальнику курсу військового училища - Віктору Смірнову. Нас у нього було 250 курсантів. Із ним я й сьогодні підтримую дружні стосунки. Мій перший начальник по службі в СБУ - Анатолій Кожем’якін - його син зараз народний депутат фракції «Батьківщина». Добрим словом згадую й Володимира Тимошенка - він був начальником підрозділу по боротьбі з наркобізнесом в СБУ. Зараз у мене з ним теж теплі відносини. Батько ще одного народного депутата - Андрія Деркача - також був моїм начальником.

- А як відчуває себе людина в погонах генерал-полковника?

- Це почесно.

- А в фінансовому плані?

- Коли ще я навчався в школі в Лебедині і жили ми в службовій квартирі, якось запитав я в свого діда і батька, теж військових: «А чому в нас немає власного будинку?» А вони удвох сидять і покурюють. Дідусь закінчив службу капітаном, батько був майором. І ось дід мені каже: «Щоб був у військового власний будинок - треба бути генералом». - «Як це?» - перепитую. - «А так. Коли ти чесний лейтенант, то у тебе є зарплата і службова квартира. Коли ти чесний майор - зарплата, квартира і машина. У полковника, який чесно живе, - зарплата, квартира, машина і на присадибній ділянці дача. А коли ти генерал, який дослужився до цього звання чесно, - то ти маєш зарплату, квартиру, машину, дачу і нарешті власний будинок». Це я запам’ятав на все життя.

- У вас все це є?

- Так, за 37 років на військовій службі я чесно нажив і нерухомість, і немалі заощадження зробив. Бо служив у спеціальних військових підрозділах. Мій стаж рахувався рік за півтора і був полуторний оклад. Тільки сьогодні та дідова філософія якась перевернута. Свій статок ми родиною наживали все життя, а сьогодні лейтенант може мати дорогущу машину та віллу за містом, які не може собі дозволити й генерал. Не мені вам розповідати, чому.

- Що в цьому житті вам не подобається?

- Я живу в Україні і, як будь-який українець, реально дивлюся на все, що нас оточує. Навіть більш критично, ніж пересічні громадяни. Бо погані дороги назвати якось по-іншому - це неправильно. Якщо в нас медицина множиться на нуль і, відповідно, таке ж лікування отримують хворі, то воно так і є. Якщо школи в селах закриваються, то цей факт також присутній. Я не звик говорити на біле - чорне. На жаль, життя не змінюється на краще. І я вважаю це поганою ознакою.

- Що вас у цьому найбільше насторожує?

- Що молодь не знаходить перспективи в себе вдома. Їде з України. Вже на будівельних майданчиках зварювальників із рук в руки передають.

- А що ви скажете молоді, яка розмірковує, йти їй чи не йти сьогодні навчатись до військового училища чи в армію контрактником, щоб присвятити цьому життя, як зробили це ви?

- Я, безперечно, скажу: так, ідіть до армії. Це гарна життєва школа. Головне, щоб людина уявляла, що попереду, що вона згодна на це хоча б внутрішньо, хоча б на рівні того розуміння, яке їй буде доступне на той момент. Тому безперечно кажу: так, ідіть. Я не сумніваюсь, що майбутнє в Збройних силах України є. В тому числі й в органах спецпризначення. І хто, як не військові, в скрутні для країни часи, які ще, на жаль, не минули, можуть взяти на себе відповідальність, проявити мужність і бажання захистити незалежність своєї країни?

Інтерв’ю підготував Павло Зленко


п»ї
Читайте у цій рубриці

Фото на паспорт

Если не успели его вклеить из-за карантина, вас простят

Что делать, если вам исполнилось 25 или 45 лет и нужно в течение 31 дня обратиться в Государственную миграционную службу, чтобы вклеить фотографию? Если в этот срок вы не уложитесь, то вам придется оформлять ID-паспорт, заплатив... Читати статтю повністю

Кто останется в живых?

Поможет ли «карантинное» законодательство продержаться на плаву предпринимателям?

Жесткий карантин, объявленный в Украине, нанесет финансовый удар по многим предпринимателям. Ведь многие предприятия закрыты, многим ограничен режим работы. А значит, они либо уйдут в глубокий минус,... Читати статтю повністю

Попытка №2: как узаконить стихийку?

Из перечня сезонной торговли исключили хлебобулочные изделия, бахчевые и фастфуд

На минувшей неделе Сумской горисполком снова рассмотрел и утвердил Положение об организации сезонной, праздничной торговли и

устройстве ярмарок на территории Сумской ОТГ.

Напомним, что предыдущая попытка... Читати статтю повністю

Отдохнул с друзьями до реанимации...

Молодому глуховчанину и его семье очень нужна поддержка неравнодушных людей!

Роману Бураку - 25. Как и многие украинцы, он зарабатывает себе на жизнь в Европе. Недавно мужчине пришлось приехать из Чехии в родной Глухов буквально на пару дней - чтобы продлить визу. Пока готовился... Читати статтю повністю

Будівельний флагман Сумщини: Хочеш зберегти гроші під час кризи - купуй квартиру!

Один із найнадійніших сумських забудовників АТ «Сумбуд» продовжує будівництво нового найбільшого в нашій області проекту - мікрорайону «Еспланада»!

«Еспланада» складається з кількох десятків сучасних енергозберігаючих будинків, квартири в яких мають індивідуальне опалення і поліпшене... Читати статтю повністю

Служба зайнятості - працюємо в штатному режимі!

Прийом документів - засобами електронного зв’язку або через скриньки для кореспонденції

Вже більше тижня, як в Україні введений карантин. Сумська обласна служба зайнятості для запобігання поширенню коронавірусної інфекції також запровадила запобіжні дії. Та це не означає, що робота... Читати статтю повністю

Дезинфекция - наше все

Как работает сумской общественный транспорт во время карантина?

После введения карантина на КП «Электроавтотранс» начали дезинфицировать троллейбусы и автобусы. А 17 марта журналистам продемонстрировали, как все происходит.

Как рассказал директор КП Виталий Однорог, если раньше транспорт... Читати статтю повністю

В Сумах обсудили детали обустройства особенного пляжа

На минувшей неделе в Сумах состоялось очередное заседание рабочей группы по реализации проекта «Комфортная зона отдыха у воды для детей, пенсионеров и людей с инвалидностью» на месте будущей зоны отдыха - в переулке Дачный (район ул. Псельской), возле пешеходного моста. На нем обсуждали... Читати статтю повністю