Постать

Залізний хват реабілітолога-чемпіона

Сумчанин Михайло Панченко встановлює спортивні рекорди й повертає людям рух

ПАЛЬЦІ стиснуті до болю, концентрація уваги - на межі, підняти однією ру-кою незручний стокілограмовий снаряд здається майже нереальним. Але він збирає всі свої сили, зціплює зуби - і все-таки відриває залізо від помосту, фіксує його на необхідній висоті та утримує.

Усе. Тепер можна відпускати - вага зарахована! Виснажений, але задоволений. Таки переміг! Ні, не залізо - самого себе. І це головне.
 
Михайло Панченко, реабілітолог, рекордсмен і науковець

Уже пізніше дізнається, що не тільки обійшов суперників, а встановив новий світовий рекорд у вправі фінішбол! Це сталося на міжнародному турнірі з гріп-спорту «Кінг-Конг» 2024 року.

Гріп-спорт - особливий вид змагань, де випробовується сила хвату кисті. Спортсмени піднімають де-сятки кілограмів, прикріплених до навмисно незручних ручок, за які звичайній людині складно буде на-віть просто вхопитися. Це досить молодий вид спорту, який уперше з’явився у 2010 році в США і поступово завоював популярність у всьому світі. В Україну він прийшов приблизно 13 років тому. Причому саме українські спортсмени найчастіше виборюють у ньому призові місця і ставлять нові рекорди! Серед них - і Михайло Панченко, дворазовий срібний призер міжнародних чемпіонатів 2024-2025 ро-ків і світовий рекордсмен.

Але гріп-спорт - тільки хобі. Го-ловне покликання Михайла - медицина та реабілітація. Він - фізичний терапевт, науковець, який відновлює здоров’я людей після травм, поранень і тяжких хронічних за-хворювань, а ще - пише фахові ста-тті та посібники для медиків. Про нього пацієнти кажуть: «Добра душа і золоті руки!»

Від юриспруденції до пошуку себе

Як не дивно, першою спеціальністю Михайла була зовсім не ме-дицина, а юриспруденція. На юридичний факультет Харківського національного університету внутрішніх справ він вступив у 2003 році одразу після закінчення шко-ли - за порадою рідних. У той час ця спеціальність вважалася однією з найпрестижніших. Та й як не по-слухати батьків? У їхній сім’ї до думки старших завжди ставилися з глибокою повагою.

Вчитися Михайлу було легко, адже він завжди прагнув знань. Ще змалечку зачитувався книжками. Найкращим подарунком на день народження для нього були не іграшки чи смаколики, а саме хороша книга. Неважливо, в якій обкладинці, з малюнками чи без, аби тільки була цікава та змістовна. Відрізняти суть від красивої обгортки він, схоже, інтуїтивно вмів ще тоді.

Закінчивши університет, пішов вчитися далі - до аспірантури в На-ціональній академії внутрішніх справ, паралельно працював за спеціальністю, де його швидко по-мітили й пропонували вищі посади. За зовнішнім успіхом ховалися години безсонних ночей над ко-дексами - розум чіпко схоплював закони, але серце залишалося байдужим до сухої паперової рутини. Михайло дедалі більше розумів: юриспруденція - не справжнє його покликання.

Маленький рятівник

Його справжня мрія народилася набагато раніше. Влітку 1991 року п’ятирічний Михайло разом із мамою гуляв сумським парком «Казка». Зайшовши всередину де-рев’яної фортеці, він побачив ко-шеня з закривавленою лапкою. Бі-долашне забилося під паркан і ти-хенько нявкало від болю та страху.

«Мамо! - смикнув хлопчик її за руку. - Треба йому допомогти!» В сумочці жінки, як завжди, були бинт і перекис водню. Удвох із Ми-хайлом, котрий одразу перебрав на себе ініціативу, вони промили та перев’язали рану, а потім забрали тваринку додому. Із наполегливістю, дивною для такого юного віку, хлопець доглядав за кошеням, до-ки воно повністю не одужало. Відчувати себе Айболитом хлопчику дуже сподобалось. Уже тоді він інтуїтивно відчув свій шлях. А відповідні знання - їх завжди можна набути.

Крутий віраж на роздоріжжі

За крок до захисту кандидатської дисертації Михайло приймає доленосне рішення - кинути юриспруденцію і піти в невідомість. Це далось непросто: роки зусиль, перспективна кар’єра, стабільність - усе це треба було перекреслити. Його терзали глибокі сумніви, а друзі крутили пальцем біля скроні.

У моменти найбільших вагань на допомогу прийшла його дружина Наталія. Саме вона під час дов-гих нічних розмов на кухні запевнила, що підтримає його за будь-яких обставин, і була тим міцним тилом, який дозволив Михайлу ри-зикнути. У творчих людей таке часом буває: згадати хоча б Чюр-льоніса, який починав як музикант, а став геніальним художником, або Фарадея, чий потяг до науки прокинувся під час роботи палітурником.

Здобути класичну освіту лікаря тоді Михайло не міг, оскільки по-трібно було утримувати сім’ю. То-му у 2018 році він вступив на магістратуру кафедри здоров’я, фізичної терапії, реабілітації та ерготерапії Сумського державного педагогічного університету ім. А.С. Ма-каренка. Дивний збіг, але народився Панченко саме у Всесвітній день фізичної терапії - 8 вересня!

Отримавши диплом із відзнакою, самовідданий ентузіаст закінчив ще й Сумський фаховий медичний коледж, а тепер планує вступати до аспірантури з фізичної терапії.

На лінії медичного фронту

За вікном виють сирени, а в ка-бінеті Михайла чекає черговий па-цієнт. Молодий лейтенант, якого привезли з Куп’янського напрямку, - з ампутацією нижньої кінцівки. Настільки високою, що хірург назвав протезування неможливим. Хлопець уявляв, як до кінця днів шкутильгатиме на милицях, і перебував у глибокому розпачі.

Однак Михайло до лікування кожного пацієнта підходив як до судової справи - індивідуально, по-глиблено, ретельно вивчаючи історії хвороб та шукаючи вихід із безвихідних ситуацій. Перш за все потрібно було повернути бійцю віру. Михайло знайшов відео з інтернету, де військовий із такою ж високою ампутацією обох ніг завзято крутить педалі велотренажера на протезах та весело усміхається.
 
Залізний хват

В очах хлопця майнув вогник надії. Почали разом йти до цілі: вправи з еспандерами в палаті, тренажери, масажі. «Ми почали навесні, а наприкінці року він уже впевнено ходив на протезі, який все-таки вдалося встановити, - згадує Михайло. - Та що там ходив - бігав! Хлопець ніби народився за-ново». Сьогодні цей ветеран активно бере участь у змаганнях зі стрільби з лука та академічної греблі.

І таких випадків у практиці Пан-ченка були сотні: з політравмами, ушкодженнями головного мозку, важкими ампутаціями. Понад два роки він працював із пораненими в Центрі учасників бойових дій, за що був відзначений Грамотою міського голови. Зараз продовжує цю місію в Сумському обласному диспансері радіаційного захисту населення. Бійці пам’ятають його завжди - дзвонять, пишуть у месенджерах, знаючи, що він підкаже рішення у будь-якій життєвій ситуації.

«З цивільними пацієнтами ча-сом навіть складніше, ніж із військовими, - зазначає фізичний те-рапевт. - Військові наділені мотивацією, а цивільні, особливо старшого віку із запущеними випадками, психологічно важче приймають нову реальність. Вони частіше піддаються страху перед болем, жаліють себе, намагаються «сачкувати», а після виписки забувають про рекомендації. Це велика по-милка, адже організм, особливо після збою, потрібно постійно тримати в тонусі. Людське тіло потребує руху».

Філософія залізного хвату

Сам Михайло свої тренування не пропускає ніколи. Залізна самодисципліна - його відмінна риса. Спортом він займається все життя: айкідо, карате, бокс, а тепер - гріп-спорт. Чоловік переконаний - він повинен мати міцні руки, щоб вони могли зцілювати.

Колишній правник вдумливо підбирав клінічні протоколи, перечитував стоси наукової літератури, і сьогодні вже колеги радяться з Панченком. Спортивний досвід ду-же допоміг Михайлу в науковій ро-боті та написанні посібників. Адже хто, як не атлет, котрий роками тренується, найкраще розуміє біомеханіку руху та реальний вплив вправ на організм?

Він і сам пройшов через усі етапи реабілітації, коли серйозно пошкодив плече. Михайло вважає, що зовнішній вигляд має величезне значення: «Коли пацієнт бачить перед собою фізично здорового, міцного фахівця, це неймовірно мотивує. Хто повірить реабілітологу, який закликає до руху, а сам виглядає кволим?»

Осінь у нескореному місті

Надворі осінь. Прикриваючись парасолькою від настирливого дощу, Михайло знову йде тим са-мим парком, де колись випадок з кошеням допоміг йому зазирнути у власне майбутнє.

У неглибоких калюжах відбивається похмуре, затягнуте важкими хмарами небо. Парк помітно змінився з того часу. В ньому вже немає легендарного механічного «Кота в чоботях», котрий колись зустрічав відвідувачів, знімаючи свого розкішного капелюха - його замінила нерухома репліка. Нема кораблика біля берега ставка, до якого завжди поспішала галаслива малеча, щоб покрутити іграшковий штурвал. З трьох декоративних «старовинних» фортець вціліли лише дві. Ворог не щадить прекрасне місто: осипає КАБами, нищить «шахедами», тероризує. Багато чого вже пошкоджено й зруйновано, багато людей загинуло або зазнало поранень.

Та обласний центр усе одно продовжує жити. Ремонтує те, що можна відремонтувати, прибирає завали, рятує постраждалих. Не-зламні Суми все ще нескорені.
 
Покликання - допомагати людям

З-за хмар несподівано пробився сонячний промінь, і Михайло піймав себе на думці, що все одно зберігає віру. Віру в те, що жорстокого ворога буде здолано, вій-на закінчиться, а поранене місто залікує шрами - так само, як заліковують рани його пацієнти.

А тому у Панченка ще багато планів на майбутнє - працювати

й надалі з людьми, розвиватися

у професії, займатися науковою роботою, шукати нові способи відновлення. І, звичайно ж, тре-нуватися, виходити на поміст і представляти рідні Суми на змаганнях.

У жовтні відбудеться черговий міжнародний чемпіонат із гріп-спорту. Наш земляк знову братиме в ньому участь. Срібні нагороди у нього вже є, тож цього разу мета - піднятися на найвищу сходинку.

А поки - робота, спортивна зала і звичайні будні під час війни. Можливо, саме в цьому і є найбільша сила - не відкладати життя на потім, робити свою справу і продовжувати рухатися вперед.

Микола Прон


Приєднуйтесь до нас у соцмережах та оперативно отримуйте найважливіші новини:

💙Telegram

💛Facebook


п»ї