Тема

Виїхати не можна залишитися:

де поставити кому в одному з найболючіших питань війни?

ВІЙНА поставила українські родини перед ви-бором, якого ще кілька років тому ніхто навіть не міг уявити: вивезти дитину туди, де безпечно, чи залишитися разом попри небезпеку.

Після чергових важких об-стрілів мама бере дитину і їде до родичів у Німеччину. Чоло-вік залишається в Україні: ро-бота, квартира, батьки, домашні тварини, та й можливості виїхати немає. Рішення здається єдино можливим - головне за-раз вивезти дитину туди, де їй буде спокійніше.

У Німеччині перші кілька но-чей жінка прокидається за звичкою, хоча сирен немає. Потім поступово звикає до ти-ші. Дитина гуляє, спокійно спить, не потрібно серед ночі будити її, одягати й поспіхом спускатися в укриття. Здава-лося б, саме цього і хотіли - безпеки. Але разом із нею приходить розлука.

Чоловік телефонує ввечері, коли дитина саме засинає. Або дружина чекає на дзвінок, а в нього робота, повітряна тривога чи поганий зв’язок. Ще не-давно вони могли годинами говорити про звичайні речі: що купити на вечерю, куди піти у вихідні, хто забере дитину із садочка. Тепер розмова дедалі частіше зводиться до коротких фраз: «У нас усе нормально», «Що там у вас було?», «Чула, що у вашому районі вибухи…». Ніби телефонують щодня, а справжнього спільного життя стає дедалі менше.

«Коли ми поїдемо до тата?»

Минає місяць. Потім другий. Дитина запитує: «Коли до тата?» Чоловік дедалі частіше цікавиться: «Ну що ти вирішила?»

Родичі за кордоном радять оформляти документи, шукати житло, влаштовувати дитину до садочка чи школи. Якщо вже виїхали, кажуть вони, навіщо повертатися туди, де небезпечно? Рідні в Україні говорять зовсім інше: скільки можна жити окремо, сім’я має бути разом.

Жінка, яка їхала «на кілька тижнів», раптом опиняється перед питанням: а як жити далі? Саме тут починається найважче. Після чергових но-вин про обстріл виникає думка: «Як я можу повернути дитину туди?» Після розмови з чоловіком - інша: «Ще пів року так -

і що залишиться від нашої сім’ї?»

Оточення лише додає сумнівів. Тій, яка повернулася, мо-жуть сказати: «Навіщо було везти дитину назад, якщо була можливість залишатися у безпеці?» Тій, яка залишилася за кордоном: «Чоловік сам, сім’я розпадається, зате тобі там добре». Ніби існує якийсь ідеальний третій варіант, який жінка просто не здогадалася обрати.

Якщо родина залишається за кордоном, дитина перебуває далі від безпосередньої небезпеки. Це вагомий аргумент. Водночас місяці розлуки змінюють сімейне життя: дитина бачить батька через екран телефону, а подружжя поступово звикає вирішувати всі проблеми окремо.

Дитині потрібні і безпека, і близькість

Фраза «головне - дитина» здається відповіддю на всі питання. Але що саме сьогодні є головним для дитини? Без-умовно, фізична безпека має величезне значення. Водночас дитяче відчуття безпеки складається не лише з того, чи немає вибухів за вікном.

Для маленької дитини світ - це мама і тато, знайоме ліжко, улюблена іграшка, дитячий садок, бабуся, домашній улюбленець. Тому тривала розлука з одним із батьків теж може бути для неї складним випробуванням. Дитина може почати частіше запитувати про тата, сумувати, гірше засинати, ставати більш тривожною або постійно проситися додому. Це, звичайно, не означає, що сім’я має негайно повертатися в небезпечне місце. Але й вважати, що маленька дитина легко звикне до тривалої відсутності одного з батьків, не варто.

Водночас повернення додому теж не гарантує спокою. По-вітряні тривоги, гучні вибухи, нічні походи до укриття, напруження дорослих - усе це також впливає на дитину. Виходить непроста ситуація: в одному випадку дитина отримує більше фізичної безпеки, але втрачає щоденну присутність тата. В іншому - родина знову ра-зом, але залишається ризик, пов’язаний із війною.

Коли відстань починає змінювати стосунки

Є ще одна думка, яку жінки часто бояться вимовити вголос: «Я боюся втратити чоловіка». На тлі розмов про війну і безпеку дитини це може здаватися егоїстичним. Насправді ж по-дружні стосунки також є частиною життя родини.

Сім’я складається не тільки з великих рішень. Вона тримається і на звичайних речах: спільній ранковій каві, вечірній розмові, можливості просто сказати: «У мене сьогодні був жахливий день», - і бути почутою.

Під час тривалої розлуки цей побут зникає. Він знає, що відбувається вдома, вона розбирається з документами, са-дочком чи школою в іншій країні. Вона втомилася самостійно займатися дитиною. Він втомився повертатися у порожню квартиру. І поступово кожному може почати здаватися, що іншому легше.

Звідси виникають сварки: «Ти хоча б там у безпеці», «А ти думаєш, мені легко самій?», «Ти вже не розумієш, як ми тут живемо», «А ти хоч раз запитав, як живу я?». Це не обов’язково означає кінець шлюбу. Але тривала розлука змінює стосунки, якщо робити вигляд, що нічого не відбувається.

Тому домовленість «поживемо так до кінця війни» може виявитися невдалою страте-гією. Ніхто не знає, скільки ще триватиме війна і як зміняться обставини.

Натомість подружжю варто періодично повертатися до розмови: як ми живемо зараз, що влаштовує, що стало не-стерпним і що можемо змінити.

Не обов’язково вирішувати все на роки вперед

Ще одна пастка - сприймати кожне рішення як остаточне. Повертаючись в Україну, жінка може думати: «Тепер ми залишаємося тут до кінця війни». Залишаючись за кордоном: «Все, тепер наше життя буде тільки тут». Але майбутнє сьогодні надто непередбачуване, щоб планувати його з такою категоричністю.

Можна домовитися, що ро-дина залишатиметься за кордоном певний час, а потім зно-ву оцінить ситуацію. Або по-вернутися додому, але заздалегідь обговорити, за яких об-ставин знову розглядатиметься виїзд. Якщо залишатися за кордоном - де житиме родина, як забезпечуватиме себе, що буде із роботою, школою чи садочком, як часто дитина ба-читиме батька?

Якщо повертатися - де найближче укриття, хто допоможе з дитиною, що робити під час тривалих відключень, чи є можливість у разі погіршення си-туації знову виїхати? Такі пи-тання не дають готової відповіді. Але допомагають побачити реальність за межами страху, почуття провини та тиску оточення.

Дитина не повинна вирішувати за дорослих

Думку дитини обов’язково потрібно чути. Можна запитати: «Ти сумуєш за татом?», «Тобі тут подобається?», «Ти хочеш додому?», «Чого тобі найбільше хочеться?». Але перекладати на дитину відповідальність за рі-шення дорослих не можна. «Де ми будемо жити - вирішуй са-ма», - занадто важке питання для маленької людини.

Так само не варто згодом говорити: «Ми залишилися тут заради тебе» або «Я через тебе повернулася». Рішення приймають дорослі. Отже, і відповідальність за нього залишається на дорослих.

Якщо правильного рішення немає

Можливо, найскладніше в цій історії - прийняти, що іноді правильного рішення справді немає. Є лише варіант, який конкретна родина в конкретний момент вважає для себе прийнятним. Не сусідка, яка каже, що «всі вже звикли». Не подруга, яка переконує, що повертатися категорично не можна. Не родичі, які вважають, що сім’я повинна бути разом за будь-яких умов.

Можна поставити собі просте, але непросте запитання: якщо протягом наступних шес-ти місяців нічого не зміниться, чи зможемо ми продовжувати жити так, як живемо зараз? Якщо відповідь позитивна - можливо, сьогодні не потрібно нічого кардинально змінювати. Якщо ж перша думка - «ми вже не витримуємо», можливо, ни-нішній варіант потребує перегляду.

Війна позбавила українські родини можливості приймати рішення у нормальних умовах. Але поки ця ненормальна реальність триває, не варто вимагати від себе рішення, яке одразу врегулює все - безпеку дитини, шлюб, дім, роботу, фінанси та майбутнє. Такого рішення може просто не існувати.

Сім’я може залишатися сі-м’єю, навіть якщо певний час живе у різних країнах. Може повернутися додому, коли жит-тя окремо стане важчим за ризики спільного життя. А по-тім знову виїхати, якщо обставини зміняться.

І це не обов’язково означає, що попередній вибір був по-милкою. Просто тоді родина приймала рішення з огляду на ті обставини, які мала. А сьогодні обставини можуть бути вже іншими.


Приєднуйтесь до нас у соцмережах та оперативно отримуйте найважливіші новини:

💙Telegram

💛Facebook


п»ї
Читайте у цій рубриці

Ветерану із Сум передали електроскутер з Норвегії

Захиснику України, ветерану війни та мешканцю Сумської міської громади Сергію Стремоусу передали чотириколісний електроскутер Medema Mini Crosser X1 Cabin.

Транспортний засіб із за-хисною кабіною надійшов на Сумщину в межах гуманітарного вантажу від норвезьких благодійників. Він... Читати статтю повністю