Постать

"Залізна леді" української поезії

Ліна Костенко, чиї вірші та проза обпікають і лікують душу, відсвяткувала 94-річчя

ВІДОМІЙ українській поетесі і письменниці Ліні Костенко 19 березня виповнилося 94. Вона не любить, коли з неї роблять «ідола», звеличують чи обсипають пишними епітетами.

«Марудне діло - ювілей, всі пера вмочені в єлей», - так сама Костенко іронізує над ажіотажем, який щорічно виникає до її народин. Але яка ж вона насправді - наразі найвідоміша творча українка сьогодення?

Корені

Тато Ліни Василівни - поліглот і викладач Василь Григорович Костенко - знав 12 мов. У школі викладав мало не всі дисципліни. В часи сталінських репресій, у 1936 році він був визнаний «ворогом народу» і засуджений до 10 років у концтаборі. Про його арешт існують дві легенди: коли до оселі Костенків нагрянули НКВДисти й веліли показати, де в хаті захована зброя, - начебто пан Василь указав рукою на колиску: «Отам!» В ліжечку ж спала маленька Ліна. А ще розповідають, що після проголошення вироку Василь Костенко сказав суддям: «Вашим червоним прапором тільки биків лякати».

Мама ж Ліни Костенко Зінаїда Юхимівна, як зазначає сама поетеса, дуже їй допомагала: «Пам’ятаю, я дивувалась: як вона вміє все робити? А мама у відповідь казала: «Я теж нічого не вміла, поки моя мама була жива». І ось її не стало... А для мене пиріжок спекти - це вища математика, щодо побуту вважала себе повною нездарою...»

Ліна народилася 1930 року у Ржищеві Київської області. Її дитинство минуло в роки Другої світової війни, тож вона вже бачила руйнівні наслідки обстрілів. У 1943 році її селище спалили. Вона рідко говорила про війну у творчості, але можна знайти кілька рядків про «балетну школу» замінованого поля або дитинство, втрачене на війні.

Вперше друкуватися Ліна Костенко почала в 16 років. Утім, могла б і не стати літераторкою. Адже вона сильно захоплювалася філософією і хотіла вивчати її, але свого часу в університеті Шевченка в Києві їй відмовили через «неблагонадійність» родини, адже вона була дочкою «ворога народу».

Початок творчого життя

Перший вірш Ліни опублікували в 1946 році в дитячій газеті «Зірка». А за рік до цього юна поетеса із рук у руки віддала рукописну збірку своїх поезій Павлу Тичині, який завітав до школи № 123 на Куренівці в Київі, де вона навчалась. Обираючи професію, Ліна спочатку вступила до Київського педагогічного інституту. Та згодом потяг до поезії переважив, і талановита дівчина опинилась у Літературному інституті в москві. Вже на той час її вірші мали особливий стиль та викликали захоплення.

Закінчивши з відзнакою інститут і повернувшись до Києва, молода поетеса видала дві поетичні збірки - «Проміння землі» (1957) і «Вітрила» (1958).

1960-ті роки стали піковим періодом творчості Ліни Костенко і водночас періодом її активної громадської діяльності. Вона стала однією з провідних фігур у культурному русі «шістдесятників» в Україні.

Ліна не тільки публікувала поезії, в яких відкрито висловлювала свою позицію, але й активно та відкрито критикувала політику тогочасної влади. Її поезія стала символом боротьби за права людини та культурну незалежність України.

Це дуже турбувало партійне керівництво, яке тільки й чекало команди з Москви, щоб приструнити Ліну та її однодумців.

1961 року вийшла третя книжка Ліни Костенко - «Мандрівки серця». Вона викликала схвальні відгуки, зокрема й Василя Симоненка, який у цей час працював журналістом у Черкасах.

Утиски і 16 років мовчання

А з 1963 року почався процес притискання, заборони всього, що дихало свободою та національним піднесенням. Ліна Костенко не звертала на це багато уваги і тому готувала до друку свою четверту збірку поезій, яка мала називатися «Зоряний інтеграл». Проте спочатку вихід цієї збірки затримали, а потім - і зовсім заборонили друкувати. Тоді почався довгий 16-річний період «мовчання» Ліни Костенко. Її не друкували.

На початку 70-х років поетеса намагалася видати збірку під назвою «Княжа гора». 1972 року вже готовий друкований набір книжки був «розсипаний». Ліна тоді отримала пропозицію змінити деякі рядки, щоб збірка побачила світ. Цього не сталося, бо поетеса не пішла на жодні компроміси з владою та з видавцями, які догоджали владі.

«Я трохи звір. Я не люблю неволі. Я вирвуся, хоч лапу відгризу», - одна з цитат Ліни Костенко.

Лише в 1977 році збірка «Над берегами вічної ріки» успішно пробила штучно збудовану товсту інквізиторську стіну. Через два роки Ліна Костенко опублікувала роман у віршах «Маруся Чурай» та «Неповторність» (1980), за які автор у 1987-му одержала Державну премію імені Тараса Шевченка.

Перерва і критика

З 2000 року поетеса практично перестала писати вірші. Тоді вона заявила про те, що бере перерву у творчості. У 2010 році вийшов єдиний роман Ліни Костенко у прозі, який має назву «Записки українського самашедшого». У січні 2011-го письменниця вирушила в турпрезентацію свого першого роману, який відбувся в Києві, Рівному і Харкові, але 9 лютого у Львові Ліна Костенко перервала свою поїздку. Частково причиною тому була різка критика твору.

У 2011 році з’явилися ще дві книжки: «Мадонна перехресть» і поетична збірка «Річка Геракліта», до якої ввійшли раніше написані вірші та 50 нових віршів. Через рік у видавництві «А-ба-ба-га-ла-ма-га» з’явилася збірка поезій «Триста поезій. Вибрані вірші». І відтоді поетеса не видавала нових творів, хоча зізнавалася, що майже написала роман-продовження «Записок» від імені жінки.

Тому що "залізна"

Через завзятість і неабияку сміливість Ліну Костенко називають «залізною жінкою». Вона завжди говорила і писала, що хотіла. Навіть коли її колеги боялися репресій і мовчали, вона відкрито критикувала владу.

У травні 1966 року в Спілці письменників України, де ставили тавро на «націоналістичних відщепенцях», молодь влаштувала овацію Ліні Василівні, яка горою стала на захист Івана Світличного, Опанаса Заливахи, Михайла Косіва і Богдана Гориня.

Так, у 1965 році поетеса разом із кінорежисером Сергієм Параджановим, поетом Іваном Драчем, авіаконструктором Олегом Антоновим та іншими діячами надіслала до влади листпротест проти арештів української інтелігенції та вимагала зробити публічними розгляди судових справ.

Маловідомо, але у 1967 році кандидатуру Ліни Костенко висували на отримання Нобелівської премії разом із Павлом Тичиною та Іваном Драчем. Про це свідчать списки, які оприлюднили у 2017 році.

Лишаючи свою доньку у батьків і ризикуючи не повернутися до неї, Костенко їздила на протести проти введення радянських військ у Чехословаччину.

Донька письменниці Оксана Пахльовська розповідає про цей період, на який припало її дитинство, так: «Я - у Ржищеві, де мій дід посадив для мене грядочку великих і смачних полуниць «Вікторія»... Ходжу навколо цієї грядочки, заклавши руки за спину, і граю в тюрму. Ось я у в’язниці, ось до мене приходять «вони», але я нікому і нічого не скажу...»

З початку 90-х років Ліна Костенко постійно брала участь у наукових експедиціях до Чорнобиля, які курував Ростислав Омеляшко. Поетеса так казала про поїздки в Зону Відчуження: «Може бути, там я спасаю душу». Згодом вони перетворилися на місію порятунку культурної спадщини Полісся. Ліна Костенко як справжня ентузіастка збирала, рятувала та каталогізувала цінні експонати з «мертвих сіл». Вона так говорила про свої поїздки: «...Це моя добровільна еміграція! Я їжджу в Чорнобиль... набратися сил. І не відмовляюся від усього того, чим пригощають місцеві. І пироги з ягодами їм, і воду з криниці п’ю. Хоча повторювати цього, мабуть, не варто, особливо молодим людям».

Своя думка

Ліна Костенко - перша українська поетеса, яка відмовилася від звання Героя України. Вона тоді сказала: «Політичної біжутерії не ношу!» Тодішній президент Віктор Ющенко навіть приходив до Ліни Василівни додому, але навіть це не допомогло.

Була ще історія. Ліна написала сценарій фільму «Перевірте свої годинники» (1963, спільно з А. Добровольським) - про українських поетів, загиблих під час Другої світової війни. Фільм знятий 1964 року, але на екрани так і не вийшов. Він був так перероблений під назвою «Хто повернеться - долюбить», що поетеса і авторка відмовилася від авторства.

29 січня 1981 року відбулася прем’єра вистави за «Марусею Чурай» у виконанні акторки Ніли Крюкової та бандуристки Галі Менкуш. У день прем’єри виставу перенесли з Української республіканської філармонії до клубу заводу «Арсенал». Народна артистка України Ніла Крюкова згадує: «Після концерту Ліна Костенко викликала у фойє директора філармонії Аркадія Лобанова: «Поверніться до світла. Хочу бачити: ви людина чи провокатор?» і заліпила йому три ляпаси: «За «Марусю», за Нілу і за себе!»

Бомби з дитинства

Коли під Києвом тривали запеклі бої, Ліна Василівна продовжувала творити:

- Уявіть собі, я писала. Розумієте, я ж належу до покоління, яке пережило Другу світову війну, і мені оці бомби о

4-й ранку, вони мені звичні. З мого дитинства. А тепер знову почула ті самі бомби, тільки страшніші, от. І ви знаєте, мушу вам сказати, що я не злякалась. Я ні разу не пішла в укриття. Воно гуде - я думаю, ну добре, уб’є - то уб’є. В укриття не пішла і весь час писала. Перший місяць, правда, не дуже писалося. Перший місяць - весь час слідкувала за кожним кроком, нюансом цієї війни, а потім взяла себе в руки і почала писати, писати і все. А інші люди, кожен у своїй професії робить своє.

Влітку 2022 року посол Франції в Україні Етьєн де Понсен нагородив Ліну Костенко орденом Почесного легіону в Києві. Тоді вона присвятила цю нагороду всім українським воїнам зі словами: «Вони - наш найпотужніший легіон».

Під час вручення Ордену Почесного легіону Франції поетеса відповіла на кілька запитань журналістів і анонсувала цілих три видання: «Я свій час не втрачаю. Буде велика книжка прози, книжка віршів і книжка осмислень, що сталося».

Про особисте

Вірші Ліни Костенко на тему кохання вважають класикою любовної лірики. Їй приписували різні романи, але справжнє кохання жінка зустріла в 33 роки. Примітно, що Ліна Костенко ніколи не афішувала своє особисте життя.

З першим чоловіком - польським письменником ЄжиЯном Пахльовським Ліна навчалась на одному курсі в Московському літературному інституті ім. Горького. Вони одружились на останньому курсі, коли дівчині було 26 років.

Але шлюб був коротким. Не зійшлись характерами. У кожного фактично було своє життя: Єжи у Польщі, Ліна - в Україні. Закономірно, що це призвело до розставання. Якось поетеса написала такі рядки:

«Я люблю, коханий, Київ і Варшаву,

Але Батьківщина в кожного одна».

«Ми з Єжи розлучились без конфліктів. Просто я не захотіла переїхати назавжди до Польщі, а він, польський письменник, не зміг би жити тут. Ми бачилися дедалі рідше, і наші дороги розійшлись», - розповідала поетеса.

До речі, в першому шлюбі Ліна Костенко 18 вересня 1956 року народила доньку Оксану Пахльовську. Наразі вона професорка, письменниця, завідувачка кафедри україністики в Римському університеті Ла Сап’єнца. Лауреатка Національної премії України імені Тараса Шевченка за 2010 рік (за книжку «Ave, Europa»), живе та працює в Італії.

У 28 років Ліна Костенко стала зустрічатися з письменником і перекладачем та сценаристом кіностудії ім. Довженка Аркадієм Добровольським, коли він повернувся зі сталінських таборів. Він був старшим за неї на 20 років, був одруженим та мав доньку. Тож доля так склалась, що вони розійшлись.

Проте саме на кіностудії Довженка Ліна зустріла своє справжнє кохання. Другим офіційним чоловіком Ліни Костенко став директор кіностудії ім. Довженка Василь Цвіркунов. Він був інвалідом без ноги, важко пораненим на фронті. Вони познайомилися у 1963 році. Їй 33, йому - 46. З ним вона прожила до самої його смерті. «У мене довго не складалось, а вже як склалось - я була дуже щаслива. В найтяжчі роки, в найскрутніших ситуаціях біля мене був справжній чоловік, лицар. Я думаю, що це рідкісне щастя», - зазначала Ліна. Василь Цвіркунов теж був одружений і виховував дітей. Їхнє знайомство створило не просто любовний трикутник, а п’ятикутник, враховуючи дружин - Добровольського та Цвіркунова. Плітки, осуд, сумніви, каяття, метання - стан Ліни Василівни можна зчитати з її рядків того часу:

«Думка моя переплакана двічі

може дивитися людям у вічі.

Грішниця я. Полюбила чужого.

Долі моєї пекуча жого!

Буде гроза! Потім буде тиша.

Жінка твоя. Але я твоїша».

Тим не менш, разом вони прожили 25 років. У цьому шлюбі

28 травня 1969 року Ліна Костенко народила сина Василя, якого назвала на честь чоловіка та свого батька (Василь Цвіркуновмолодший працює програмістом і живе з сім’єю в США).

«...Я зустріла Людину, якої чекала моя душа. Ще з перших моїх віршів, пам’ятаєш? - «Темнооким чудесним гостем / я чекала тебе з доріг». Я його зразу впізнала. Дуже щаслива, що він став тобі добрим батьком. Ти ж знаєш, що він тебе не менше любив, ніж нашого сина Василя. Його безкінечно поважала моя мама. Був напрочуд інтелігентною Людиною. У нього було органічне відчуття культури. Він дуже багато зробив для українського кінематографа, з ним пов’язаний найвищий його злет у ті ж шістдесяті...» - писала вона доньці про другого чоловіка.

Ліна Василівна визнала: «Це людина, яку ні розлюбити, ні забути неможливо»:

«Моя любове! Я перед тобою.

Бери мене в свої блаженні сни.

Лиш не зроби слухняною рабою,

не ошукай і крил не обітни!»

З чуток, ще одним прихильником Ліни Костенко був талановитий український поет Василь Симоненко. Подейкували, що в них був роман.

«Ліну Вася Симоненко дуже любив. У них таємна любов була, хоча Ліна старша за нього на п’ять років. На неї не можна було дивитися без захоплення: жіночна, з лукавинкою в очах - справжня красуня. Він називав її Косталіна. «Мене нагородила поглядом Косталіна», - згадував поет Микола Сом, який жив із Симоненком в одній кімнаті в гуртожитку.

Сама поетеса можливий роман із Симоненком ніколи не коментувала, тому можна лише здогадуватися про її справжні почуття до знаменитого поета.

Український поет Дмитро Павличко (помер 29 січня 2023 року у 93-річному віці) за життя зізнавався, що досі зберігає коробку сірників, які купив для Ліни Костенко ще в 50-х роках, щоб прикурити їй сигарету.

«Вона тоді курила. Приїхала якось з Москви до мене в гості до Львова, то я їй ті сірники купив. Не дуже схвалював, але вона була екстравагантна. Я досі бережу їх, хоча Ліна Василівна зреклася багатьох своїх друзів», - розповідав поет.

Відомі вислови

Ліни Костенко

Історії ж бо пишуть на столі. Ми ж пишем кров’ю на своїй землі.

***

І щось в мені таке велить

збіліти в гнів до сотого коліна!

І щось в мені таке болить,

що це і є, напевно, Україна!

***

Доля не усміхається рабам!

***

Бо хто за що, а ми за незалежність.

Отож нам так і важко через те.

***

Нації вмирають не від інфаркту. Спочатку їм відбирає мову.

***

...І якби на те моя воля,

написала б я скрізь курсивами:

- Так багато на світі горя,

люди, будьте взаємно красивими!

***

Страшні слова, коли вони мовчать.

***

Ми унікальна нація. У нас хліборобів морили голодом. Режисери ставили спектаклі у концтаборах. Поетів закопували у вічну мерзлоту. У кого ще є атомний саркофаг? А у нас є.

***

Немає часу на поразку.

Приєднуйтесь до нас у соцмережах та оперативно отримуйте найважливіші новини:

💙Telegram

💛Facebook

п»ї

Будь в курсі!

Туфлі на низькому каблуку: елегантність, яку зручно носити щодня

Не кожна пара туфель має вимагати особливої нагоди. Іноді найцінніше взуття в гардеробі - це саме те, яке виглядає акуратно, додає образу жіночності, але не змушує рахувати кроки до кінця дня. Туфлі на низькому каблуку добре підходять для міста...

UPG продовжує розширювати мережу: чергова АЗС розпочала роботу на Сумщині

Мережа АЗС UPG надалі розвиває автозаправну інфраструктуру Сумщини, інвестуючи у її відновлення. Компанія відкрила ще одну АЗС в місті. Нова станція вже працює за адресою: м. Суми, просп. Лушпи 6/2 Станція пройшла технічну підготовку перед запуском: очищення резервуарів, оновлення обладнання та перевірку точності наливу...

Наші читачі дуже часто запитують, де саме, в яких торгових точках можна знайти тижневик «Ваш шанс»? Щиро раді зацікавленістю у виданні і надаємо вичерпний перелік місць, де реалізують газету.