Слова на всі часи: "Будемо жити!"
У 17 він уже працював у драматичному театрі, а в 28 став відомим на всю країну
НАРОДНИЙ артист України Володимир Талашко, якого називали українським Урбанським і «радянським актором із голлівудською фактурою», нещодавно відзначив своє 78-річчя, яке зустрів у доброму гуморі та завидній фізичній формі. Він, до речі, неодноразово бував у Сумах і навіть очолював журі нашого кінофестивалю «Кришталеві джерела»!
Народився актор у м. Ковель Волинської області, але незабаром родина переїхала на Донбас. Після війни треба було піднімати промисловість: на шахтах не вистачало людей і там платили реальні зарплати.
Там же у сім років на Володимира чекав перший акторський успіх.
- Кажуть, лише одна професія від Бога - вчитель, а решта - від учителя. У мене саме так і було. Моя перша вчителька прищепила мені любов до віршів. Ми не просто читали поезію, а розбирали її, намагалися відчути, наскільки це було можливо в шкільні роки. Мені здається, що з цього все почалося. А шахтарі... Знаєте, свої перші оплески я почув саме від них. Мені тоді було років сім, - розповідає актор. - Робітникам іноді влаштовували концерти. Школярі співали, розповідали вірші, словом, усіляко підіймали трудовий дух. Комусь ті роботяги в брудних шахтарках і касках видалися б неохайними, пропиленими... А для мене той день запам’ятався найщирішими оплесками!
Після школи Володимир Дмитрович вирішив продовжити династію шахтарів і вступив до гірничого інституту, але його більше захоплювала участь у художній самодіяльності. Його помітив режисер місцевого драматичного театру і запросив 17-річного юнака у Макіївський театр, де він успішно проробив два сезони до армії.
Після служби Володимир вступив до Київського театрального інституту ім. Івана КарпенкаКарого, де його наставниками стали Костянтин Степанков та Микола Мащенко.
 |
|
|
 |
|
|
НП
Після першого року навчання в інституті донбасівець мало не вилетів із навчального закладу зі скандалом. На держіспиті Талашко читав вірш про Україну, де є заборонені рядки, які він прочитав в оригіналі.
- Хотілося проявити акторські здібності і патріотичну позицію. Ну, я і включив у поетичну моновиставу самвидавський варіант популярного в народі вірша Василя Симоненка: «Україно! Ти для мене диво!..» Мене попереджали: пропусти ту «крамольну» строфу, яка не потрапила до «Тиші і грому», а то будуть неприємності. Але характер у мене ще той - волинський характер плюс донбаський кряж. До того ж сам Кость Петрович Степанков благословив мене (щоправда, таємно) на це творче свавілля. Коротше кажучи, я натхненно продекламував перед солідною екзаменаційною комісією заборонене поетичне звернення Василя Симоненка до України: «Хай мовчать Америки й Росії, коли я з тобою говорю!..»
Декан кінофакультету був шокований. НП, у якому дехто побачив політичне підґрунтя, стала предметом розгляду на рівні ректора та секретаря парторганізації. Порушили питання про відрахування Володимира з інституту за якийсь місяць до його закінчення. Надворі стояв 1972 рік: від хрущовської «відлиги» залишились одні спогади... Тільки завдяки Костю Петровичу Степанкову студент відбувся доганою по партійній лінії та трійкою на іспиті.
Без кастингу, але з пробами
Вже на третьому курсі інституту Талашко почав зніматись у кіно. Перед тим, як стати популярним, актор зіграв у чотирьох картинах, але всесоюзний успіх прийшов до нього після зйомок у фільмі «У бій ідуть лише старики», де він зіграв роль старшого лейтенанта Сергія Скворцова.
- О, я люблю той час називати «без кастингу, але з пробами». Знаєте, чим ці два поняття відрізняються між собою? За проби платили 3 рублі 50 копійок. До речі, у того ж Леоніда Бикова проби завжди були дуже інтелігентними, крім того, він мав велике чуття: дивився на людину і розумів - йому потрібне саме це обличчя, ці очі чи вуса. Звичайно, він брав мене у свій фільм не «зі стелі» - бачив, як я зіграв у «Як гартувалася сталь». Також мій учитель Михайло Мащенко замовив за мене слівце перед Биковим, мовляв, зверни увагу на мого студента - він твій земляк. Дякую Леоніду Федоровичу за довіру. Він, будучи сам актором, добре знав, як це - мучитися сумнівами в гримерці, стояти в черзі до режисерського кабінету, а потім спостерігати за «відмовниками», що виходять звідти. Я не бачив поряд із Биковим ніколи чиєїсь зігнутої від приниження спини. Він не перетворював акторів на подобу циганських коней, яких при покупці безцеремонно розглядають - від хвоста і аж до зубів.
Я мріяв про професію актора і тому віддав усе, щоб бути затвердженим на роль капітана Скворцова. Биков мені сказав: «Зіграй не на кінопроби, а відразу в картину». Він став моїм духовним педагогом, це була людина, виткана зі світла.
Щодо мене, то зіграти в його картині було однаково, що зіграти Гамлета. Перед зйомкою одного з ключових епізодів «Розмова Скворцова та Титаренка» я провів разом з іншими акторами щонайменше три місяці на аеродромі в Чернігівській області. Кінокамера то злітала в небо, то опускалася на льотне поле, щоб зафіксувати і панораму повітряного бою, і земні радості «другої ескадрильї, що співає». А моя роль вимагала напруженої внутрішньої роботи. За день до того, як зіграти цю сцену, Леонід Федорович довго розпитував мене про батька, школу, шахту, Донбас і навіть викликав на відвертість про те, як я пішов з дому, не прийнявши свого можливого вітчима...
Здавалося, все це не мало жодного стосунку до теми фільму. Але тільки здавалося. Для Бикова було важливим життя, яким дорожить людина. Тому в цьому випадку цілком вистачило двох дублів. Хоча мені хотілося пробувати ще й ще. Але Леонід Биков зупинив. Мовляв, довіряй неповторності миті.
Згадалося, як під час зйомок радянськоіталійського фільму «Ватерлоо» Род Стайгер, який грав Наполеона, дав свого роду режисерський урок самому Сергію Бондарчуку, про що мені розповідав Сергій Федорович. Коли він зажадав від американського актора повторити сцену прощання Бонапарта із прапором, Стайгер спокійно заперечив: «Наполеон цілував прапор один раз».
|
|
|
 |
|
|
Героїчний образ зі шрамом
Ще однією героїчною роллю став гарпунер Нед Ленд у «Капітані Немо».
- Приємно згадувати про ту одісею. Які актори працювали на знімальному майданчику! Капітан Немо - блискучий Владислав Дворжецький, професор Аронакс - Юрій Родіонов, Консель - Михайло Кононов, а ще чудова Маріанна Вертинська, розкішний Володимир Басов...
Актору хотілося підкреслити героїчний, бійцівський образ гарпунера, йому здалося замало атлетичного торсу, і він вигадав собі шрам на обличчі.
- Із цим шрамом вийшов анекдот. Коли я показував фотографії кінопроб Славі Дворжецькому, він, людина, навчена досвідом, тактовно поцікавився: хто ж до такого додумався. Я з гордістю зізнався: «Сам вигадав». На що він відповів: «Ну й дурень. Ти знаєш, скільки ми зніматимемо? Майже рік. Уяви собі, що з твоїм обличчям буде після такого гриму». Ну, і справді потім була проблема з обличчям, довелося його лікувати, але все одно шкурка варта вичинки. Хоч і доводилося раніше вставати, сидіти годинами у гримерів...
Чим я тільки не займався! Тоді каскадерів не було. У тому ж таки «Капітані Немо» доводилося під воду занурюватися, а під час інших зйомок мене на ходу скидав кінь. Якось довелося із шестиметрової стіни злазити самому. Але це було чудово: кіно ставало справжнім. Ризик був обов’язковою складовою актора старої школи.
Майданний дух
У 1992 р. він зіграв, за його словами, свою найважчу роль - капітана Окунєва у забороненому росією до показу «Людожері», знятому біля озера Балхаш, на території колишнього радянського концтабору. Якраз у тих місцях, де за часів сталінських репресій тягли табірний термін мати та батько режисера цього фільму Геннадія Земеля.
- Мій герой, який потрапив у людожерські умови сталінізму, перетворюється на звіра. У зйомках цієї стрічки (до речі, чорнобілої, а не розфарбованої, як деякі старі фільми) брала участь дивовижна жінка - киянка Марія Капніст, яка втілила на екрані образ старої політкаторжанки. Марія Ростиславівна прийшла до цієї ролі крізь 20-річне пекло сталінських таборів. Те, що її прадід зі славетного роду кошового отамана Івана Сірка був декабристом, а вона зіграла в «Людоїді» учасницю антирадянського повстання, ще раз переконує в тому, що майданний дух у нашому народі незнищенний.
Безкартиння й сьогодення
Наприкінці 90-х зйомок значно поменшало, та й характер Володимира не давав грати в слабеньких картинах. Але трудоголік Талашко й без кіно був суперзатребуваним.
- У період «безкартиння» у мене була хороша підмога і для душі, і для професії - інститут КарпенкаКарого. Крім того, я був голосом Першого Національного каналу України, ведучим програм «Житимемо» та «Польова пошта пам’яті» на українському телебаченні. Організував та протягом шести років очолював Фонд Леоніда Бикова, організував фестиваль «Старі фільми про головне».
Ще цікава деталь про невгамовний характер Володимира Дмитровича - якось у середині 80-х він п’ять років працював без відпустки, і профспілка виштовхала його на кілька місяців відпочивати. Але не сиділося вдома, не тягнуло на південь чи в санаторій! Тому поїхав до себе на батьківщину, до Макіївки. Домовився з місцевим ТЮГом та безкоштовно грав там півроку у спектаклях, їздив на гастролі...
Вже в нинішньому тисячолітті він знімався в картинах «Один у полі - воїн», «Роксолана», «Мертвий, живий, небезпечний».
Звісно, з таким завзятим характером з початку повномасштабного вторгнення актор весь у справах: «Я цю війну зустрів у Гостомелі. Відразу ж після повернення до Києва поновив свої зустрічі з військовими. Їду туди, де немає ні мікрофону, ні світла. Часто буваю в шпиталях у наших поранених бійців. Подзвонив мені волонтер, там у хлопця відрізали ліву кінцівку. У нього був день народження, і він дуже хотів побачити артистів. Я, звичайно, поїхав. Звали його Сергій, лежав він зі своїм другом. У нього немає лівої, а у друга - правої руки. Жінка підходить до мене і плаче, каже, спасибі вам. «За що?» - «За «будемо жити». А пізніше мені медсестричка сказала, що то була мама Сергія. І я думаю: Господи, мама майже втратила сина, а вона мені каже «спасибі». Не мені, Сергію Скворцову, режисерові Леоніду Бикову, всім, хто в ті роки визволив нашу Батьківщину...
- Сергій Скворцов пообіцяв: «Будемо жити!» У фільмі небагатьом це вдалося, та й у реальному житті мало кому зі «стариків» пощастило. Що вам допомагає виживати?
- Можливо, шахтарська професія батька давала підмогу - кріпити лаву. Коли уявити наше життя як тунель, то кріплення - це батьки, вчителі, друзі. Спочатку навколо тебе зміцнюють простір, потім ти стаєш для когось кріпильним матеріалом...
Приєднуйтесь до нас у соцмережах та оперативно отримуйте найважливіші новини:
Туфлі на низькому каблуку: елегантність, яку зручно носити щодня
Не кожна пара туфель має вимагати особливої нагоди. Іноді найцінніше взуття в гардеробі - це саме те, яке виглядає акуратно, додає образу жіночності, але не змушує рахувати кроки до кінця дня. Туфлі на низькому каблуку добре підходять для міста...
UPG продовжує розширювати мережу: чергова АЗС розпочала роботу на Сумщині
Мережа АЗС UPG надалі розвиває автозаправну інфраструктуру Сумщини, інвестуючи у її відновлення. Компанія відкрила ще одну АЗС в місті. Нова станція вже працює за адресою: м. Суми, просп. Лушпи 6/2 Станція пройшла технічну підготовку перед запуском: очищення резервуарів, оновлення обладнання та перевірку точності наливу...
Наші читачі дуже часто запитують, де саме, в яких торгових точках можна знайти тижневик «Ваш шанс»? Щиро раді зацікавленістю у виданні і надаємо вичерпний перелік місць, де реалізують газету.
