«Після зими завжди приходить весна!»
Як санінструктор «Лютий» на сумському напрямку рятує життя в пеклі війни
ЙОГО звати Іван Худик. Але на фронті його знають як «Лютого». Санінструктор 158 ок-ремої механізованої бригади - чоловік із теплим поглядом і впевненими руками, які вже не раз повертали бійців із ме-жі між життям і смертю.
Свій бойовий шлях він почав ще у 2014-му. Із перших днів повномасштабного вторгнен-ня - у строю! За цей час навчив тактичної медицини сотні військових та евакуює поранених з передової, працює там, де лічені хвилини вирішують усе. Попри складність служби, чо-ловік намагається зберігати внутрішню рівновагу. «Настрій має значення. Якщо ти тримаєшся, якщо підтримуєш побратимів - легше всім. У бою, особливо коли ворог упритул, дуже важливо не піддатися паніці. Потрібна холодна голова і чіт-ке розуміння своїх дій».
Історія Івана Худика - про шлях від механіка до санінструктора, здатність опановувати нове в найскладніших умовах і про віру в те, що після «лютого» - завжди приходить весна.
Аби бути корисним – довелося змінити професію
Чоловік народився на ма-льовничій Львівщині, у Яворів-ському районі, нині несе службу на сумському напрямку. «Чому саме «Лютий»? - посміхається боєць. - Через місяць, у який я народився. Цієї зими мені ви-повнилося 48. Для мене це ще й символ: після зими завжди приходить весна. Усе стає на свої місця, налагоджується. Я переконаний - усе буде добре!»
До 2014 року Іван не мав жодного стосунку до медицини. За фахом чоловік - механік. Працював із великими агрегатами, обслуговував потужне промислове підприємство. Але з початком війни довелося змінити професію. У 2014-му, коли розпочалася антитерористична операція, чоловік зрозумів: треба йти й бути корисним. Так почав опановувати професію санітара. Спо-чатку було складно - нова сфе-ра, нова відповідальність. Але з часом прийшов досвід і впевненість.
Наразі все відпрацьовано до дрібниць!
«Коли заїжджаємо в точку евакуації, усе довкола стискається до кількох простих дій, - продовжує санінструктор. - Немає зайвих слів, немає другорядного. Є поранений і хвилини, які потрібно виграти. Перше - допомога: зупинити кров, відновити дихання, стабілізувати стан. Працюєш швидко, але без метушні. Бо паніка - ворог не менший, ніж той, що навпроти. Далі - оцінка. Хто потребує негайного втручання, хто може чекати. Сортування - це не просто алгоритм, це відповідальність. І вже за мить - рух до медроти, у стабілізаційний пункт. Там лікарі широкого профілю продовжують боротьбу: завершують необхідні маніпуляції й готують бійця до відправлення для подальшого лі-кування у медзаклади».
Як зазначає Іван, медики по-стійно стикаються з одними й тими ж пораненнями - осколковими, кульовими. Але сьогодні особливу загрозу становлять дрони. Вони ускладнюють ро-боту, не дають спокійно виконувати завдання, тримають під постійним прицілом і бійців, і тих, хто їх рятує.
«Дедалі більше ми думаємо про технологічні рішення, - зазначає військовик. - Наземні дрони вже частково допомагають - ними можна доставляти боєприпаси, а інколи й евакуювати поранених. Це зменшує ризик для тих, хто виїжджає під обстріли. Звісно, придбати таку техніку непросто. Потрібні контакти з виробниками, підтримка волонтерів, рішення на рівні керівництва. Але ми рухаємося вперед. Бо що безпечніша евакуація - то менше втрат серед тих, хто рятує інших…»
 |
|
|
 |
|
|
Окрема частина роботи - навчання. В ротах по черзі проводяться інструктажі з тактичної медицини, де постійно по-вторюються базові речі: як накласти турнікет, як зупинити кровотечу, як діяти під вогнем. «Ці знання не можна залишати «на потім». У бою поруч може не бути медика. І тоді життя залежить від того, чи зможеш ти допомогти собі або побратиму. Тактичну медицину має знати кожен. Бо на війні кожен може стати тим, хто рятує», - підсумовує «Лютий».
Не було турнікетів, а людину все одно врятували
«У 2014-му, на початку АТО, - згадує Іван, - після короткого навчання я вирушив на виконання бойових обов’язків. Це була «двадцятьчетвірка» - 24 ОМБр імені Короля Данила. Там я долучився до оборони наших кордонів. Ми стояли на пункті пропуску «Довжансь-кий» до останнього моменту, поки нас не оточили з усіх бо-ків. І потрапили у перший Ізва-ринський «котел».
Противник пообіцяв хлопцям так званий «зелений коридор». Та це виявилося паст-кою! Насправді він був підготовлений для того, щоби підтягнути з двох боків людей, які б обстрілювали колону й не давали нашим бійцям вийти звідти живими.
«Нас було чимале угруповання, - продовжує «Лютий». - Ми евакуювали людей і техніку, але багато хлопців лишилися в степах, бо колона не могла зупинятися. Так трапилося і з моєю машиною - «шишариком» (ГАЗ-66), медичним автомобілем. Усередину потрапив боєприпас, який вибухнув, ви-вернувши всю бляху назовні. У той момент я втратив побратима… І в нас ще було декілька «трьохсотих», які мали й перебиті ноги, й масивну кровотечу. Ми цілу годину їхали й на ходу боролися за їх життя. При тому, що в нас не було на той час ні турнікетів, ні медичних індивідуальних аптечок. У 2014-му році бракувало таких засобів. Але ми врятували людину, заїхали в населений пункт, надали більш професійну допомогу. І цей чоловік зараз на своїх ногах ходить, все нормально. От такі були моменти. Ще тоді почалася справжня війна…»
На жаль, як зазначає Іван, для багатьох наших «громадян» війна - щось далеке і незрозуміле: «А ось моя сім’я познайомилася з війною ще в 14-му році. Я добре розумію, хто вони - вороги і що вони несуть із собою… Я добре знаю, що за люди наші вороги…»
Під час АТО Іван Худик більшість часу служив у базовому таборі бригади, у медроті, де слідкував за здоров’ям наших бійців і був старшим машини. «Ми постійно їздили, відвозили хлопців до Львова у госпіталь та в інші місця, де потрібна була медична допомога, - продовжує він. - У 2015 році я вийшов на «дембель» і повернувся до мирного життя, на ту ж роботу, де раніше працював механіком.
Коли почалося повномасштабне вторгнення - перебував у першій категорії резерву, тож одразу з’явився в ТЦК. Мене направили в 184-й навчальний центр, де я займався підготовкою бійців, навчав їх тактичної медицини. До 2024 року я займався не лише навчанням, а й відбором людей на навчальний процес. Ми шукали найкращих - тих, хто витримає фізичні та моральні навантаження. У той час був величезний наплив охочих: люди прагнули йти до армії, приїжджали навіть з-за кордону. Ми перебували в прикордонні, тож одразу приймали їх і відправляли на підготовку.
Бували й такі, кому через стан здоров’я не все дозволяло, але було сильне бажання служити. І саме воно в майбутньому не підводило їх. Бо коли в серці горить прагнення захищати свою домівку - ніякі труднощі не зламають».
Янгол–охоронець на передовій
З часом інструктори поїхали служити в бойові підрозділи. У 2024 році «Лютий» теж перевівся в бойову 66-ту бригаду, яка виконувала завдання по-близу Ізюма. Іван - як бойовий медик взводу - регулярно відвідував передній край нашої оборони. Іноді доводилося не лише рятувати поранених, а й допомагати хлопцям: підносити боєприпаси, воду та інші необхідні речі.
«Хоч ми і медики, але часто більше нікому цього робити, - наголошує чоловік. - Пригадую один випадок минулої зими. Ми йшли під вечір - троє медиків. Несли водичку хлопцям, патрони. І раптом - за вісім-десять метрів - троє противників у засідці починають стріляти в нас на повний зріст. Відстань була мізерна! І все ж ніхто з нас не постраждав. Ми відповіли вогнем - і вони «по-тухли». Одразу почали змінювати позицію, відійшли в безпечніше місце. Ніхто не був ушкоджений, хоча противник стріляв прицільно, без жодної поблажки. Я думаю, що над кожним із нас є свій янгол-охоронець. Навіть на війні віра допомагає витримати найважчі моменти, коли від секунди за-лежить життя».
Тактична медицина – друга після бойової підготовки
Після служби у 66-й бригаді, коли закінчилася минулорічна зима і Іван пішов у коротку відпустку, чоловік отримав пропозицію приєднатися до ново-створеної 158-ї бригади. Там потрібно було організувати ме-дичний пункт - ця ідея його одразу зацікавила.
«В чернігівському лісі ми почали тренування, пройшли перші курси з хлопцями, - згадує чоловік. - Тактична медицина - це після військової підготовки друга за важливістю справа для солдата. Це дві потрібних речі: вразити противника і врятувати при нагоді побратима - людину, яка цього потребує.
З самого початку, коли я перейшов у цю бригаду, мене одразу вразило ставлення ке-рівництва. Вони цікавляться всім, приїжджають до нас, дивляться, як ми працюємо, підтримують. У нас усе чітко розписано: які задачі стоять, хто за що відповідає, у якій послідовності діємо. Хтось перший під’їжджає, хтось готує бійця, хтось накладає турнікет чи робить укол. Усе злагоджено, наче доб-ре відточений механізм. Керів-ництво дбає про медикаменти, замовляє все необхідне, а ми - у тісній взаємодії з ротами - стежимо, щоб усе було доукомплектовано. Є взаємодопомога, і це додає сил у найскладніших ситуаціях».
Особливості служби на Сумщині
- Раніше я більше працював у полі, у зонах, де контакт із людьми був обмежений, - говорить Іван. - Там можна було розраховувати тільки на себе. А тут усе інакше. Місцеві допомагають нам. Сумські люди, з якими ми познайомилися, - неймовірні. Вони завжди йдуть назустріч, і ця співпраця дає відчутні результати: ми багато чуємо, багато знаємо. Люди - це справжня сила.
На Сумщині ми виїжджаємо на позиції лише тоді, коли отримуємо добро і коли ситуація цього вимагає. Але навіть за таких умов нас постійно переслідують дрони. Їхні удари посилилися. «Ждуни» і все таке. Ми реагуємо на це максимально обережно.
Коли їдемо - завжди беремо із собою дробовик. Він має бути під рукою, бо іноді саме від нього залежить життя всієї команди. Бувало, що ми вискакували з автомобіля, ховали його під деревами у сільській місцевості, спостерігали, а потім - коли ситуація дозволяла - рушали далі. У нас були поранені, і ми мусили доставити їх у будь-якому разі. Не-зважаючи на небезпеку, потрібно виконувати свій обов’язок. Там на нас чекають. Ми мусимо приїхати, мусимо забрати людей. І це - не вибір, а обов’язок».
Підтримка, яка виводить зі стресу
- Зазвичай мене підтримує сім’я, - каже Іван. - Розмова з рідними - це ніби короткий перепочинок для душі. Зв’язок працює, і я можу почути голос дружини, дітей, які постійно радують своїми маленькими досягненнями. Це дає сили і повертає внутрішню рівновагу.
А ще для мене важливий хороший настрій. Я навчився жити у стані війни, не зациклюючись на поганому. Постійно підтримуємо один одного, кажемо: «Все буде добре». Коли людина відчуває увагу і підтримку, вона поступово виходить зі стресу. І навіть на найнебезпечніші відрізки ми йдемо виконувати завдання. Від нас цього вимагають - і ми робимо свою роботу.
Особисто для мене важливо ще й це: я віруюча людина. Віра в Бога допомагає триматися, знаходити сили навіть у найскладніші моменти.
Приєднуйтесь до нас у соцмережах та оперативно отримуйте найважливіші новини:
Туфлі на низькому каблуку: елегантність, яку зручно носити щодня
Не кожна пара туфель має вимагати особливої нагоди. Іноді найцінніше взуття в гардеробі - це саме те, яке виглядає акуратно, додає образу жіночності, але не змушує рахувати кроки до кінця дня. Туфлі на низькому каблуку добре підходять для міста...
UPG продовжує розширювати мережу: чергова АЗС розпочала роботу на Сумщині
Мережа АЗС UPG надалі розвиває автозаправну інфраструктуру Сумщини, інвестуючи у її відновлення. Компанія відкрила ще одну АЗС в місті. Нова станція вже працює за адресою: м. Суми, просп. Лушпи 6/2 Станція пройшла технічну підготовку перед запуском: очищення резервуарів, оновлення обладнання та перевірку точності наливу...
Наші читачі дуже часто запитують, де саме, в яких торгових точках можна знайти тижневик «Ваш шанс»? Щиро раді зацікавленістю у виданні і надаємо вичерпний перелік місць, де реалізують газету.
