"Мої 100 років - це 100 трагедій..."
Сумчанка Олександра Заборцева, що відсвяткувала поважний ювілей, розповіла про свою долю
МІСЯЦЬ тому, 15 березня, мешканка обласного центру Олександра Заборцева відзначила віковий ювілей. ВШ побував у неї в гостях і розпитав, яким було життя довгожительки.
 |
|
|
 |
|
|
|
|
|
 |
|
|
Пані Олександра народилася в селі Мала Чернеччина 1923 року в багатодітній родині. «Якщо рахувати всіх, живих та мертвих, то дітей було восьмеро, - каже жінка. - Троє померло з голоду в 1933-му. Загалом я голодувала десь років до 13. Бо спочатку голодомор, потім - війна. Рятувалася травою: їла кропиву та калачики. А то б померла, як і мої брати. Від голодної смерті, щоправда, лише один. А два інших - від тифу. Пам’ятаю, як ми дуже боялися лягати спати. Бо якщо заснеш - можеш не прокинутися. Як одного разу наш 5-річний братик Вася. Він просив їсти, а батько наказав йти лягати спати: мовляв, сон вгамує апетит. Малюк спав зі мною. Тихо й спокійно. Ліг та й заснув, їсти вже не просив. А вранці я зрозуміла, що він мертвий: відійшов у інші світи від голоду...»
Конюх із пальтом
Важкі спомини у співрозмовниці пов’язані також і з юністю. Їй тоді було 17, Другова світова війна. Німці виганяли всіх із села. Одного разу вивели мешканців у супроводі солдатів. Люди думали - на розстріл. А виявилося, що ці конвоїри - вершники - звичайні конюхи, які й самі були проти війни, тому пожаліли селян і відпустили. Щоправда, перед цим змусили роздягнутися та віддати речі.
Олександрі шкода було розлучатися зі своїм пальтом, яке батьки подарували їй на закінчення школи. Добротне таке, з коміром - котиком! Та все ж таки зняла й віддала. Бо життя дорожче!
Родина пішла з рідного села до сусідньої Суханівки. Батько працював за жменю проса, з якого мама варила рідкий кулішик. Голі, голодні, але головне - живі!
Без мами й тата
Про свій вступ у доросле життя пані Олександра пам’ятає в дрібницях. Їх родина на той час уже мешкала в Сумах. Її, 18-річну, разом із п’ятьма такими ж юними дівчатами відправили в Шостку - на пороховий завод працювати. Але це тривало недовго. Завод евакуювали, тож дівчатам довелося повертатися до Сум. Діставалися цих неповних 200 км впродовж чотирьох діб. Тільки сядуть у потяг - літаки з неба станцію бомблять! Повискакують та й ховаються в полі під копицями сіна та соломи. Про їжу й не думали: хоча б вижити! Голодні, брудні, знесилені та виснажені дівчата ледь дісталися з Шостки до обласного центру. Батьки навіть очам своїм не повірили, що донечка повернулася додому живою! А вона й сама не розуміє, яким дивом без крихти хліба, на якомусь адреналіні здолала ці важкі майже дві сотні кілометрів під обстрілами.
Не вчена вчителька
Коли дівчині виповнилося 20, вона пішла працювати до школи одного з сіл Сумського району. «До Німеччини на роботу мене не забрали, бо поліцай-односелець розказав німцям, що я, мовляв, комсомолка, а значить - у їх державу мені не можна, - розповідає пані Олександра. - То й залишилася вдома. Пішла вчителювати до сусіднього села, бо діти там були, а навчати їх нікому. Мене взяли без освіти, аби хоч щось розповідала учням та навчала читати-писати. Писали ми тоді на газетах - про зошити навіть мріяти не могли».
Відро води від залицяльника
У 1950 році Саша вступила до Золочівського педколеджу: навчалася без відриву від роботи. До молодої та гарної вчительки залицявся один місцевий поліцейський - уповноважений у справах боротьби з бандитизмом.
Чоловік зайшов до школи і одразу ж закохався у Олександру, яку побачив там. Проте кавалер виявився зовсім не галантним, а навпаки - агресивним та настирливим. Одного разу намагався обійняти дівчину просто в школі, та вона не далася: з книжками під пахвою бігла на урок. Тоді обурений страж порядку підловив її біля кімнати (вчителька жила при школі) і вилив на неї відро холодної колодязної води!
Без мене мене женили
Не склалося в Олександри і з чоловіком. Та й заміж за нього пішла невідомо як. Одному з мешканців села потрібна була правова допомога. Звернулися до дільничного. А той, вислухавши скаргу місцевого мешканця, прив’язав коня біля школи та й увійшов до Олександри - записувати свідчення.
- Як сів за стіл у кімнаті зі своїм записником, так і просидів до ранку, - згадує життя 100-річна бабуся. - А вранці нас вже все село вітало з весіллям! От тоді я й зрозуміла вислів «Без мене мене женили»! А що робити? Довелося й насправді йти до рацсу! Це зараз я б не соромилася тих балачок, а тоді була справжня ганьба! От і розписалися ми, навіть не цілувавшись. Просто через те, що він сидячи за столом ніч проспав...
Звісно, що таке заміжжя виявилося мукою. Саша зовсім не любила свого чоловіка. А Петро до того ж постійно хапався за пістолет, погрожував ним - страшенно ревнував до всіх. Доходило до дивних речей. Він не дозволяв дружині-вчительці навіть до бібліотеки ходити, щоб підготуватися до уроків! Доводилося просити колег, аби принесли необхідну літературу. Чоловік намагався у вільний від роботи час зачиняти Шуру «під домашній арешт». Та вона все одно «рвала пута» та втікала від нього. Норовиста була!
Врешті-решт вони розлучилися, не витримавши один одного. Та навколо Олександри завжди чоловіки кружляли - вона багатьом подобалася, тому невдовзі знову вийшла заміж...
Діти
Олександра народила трьох діточок. Кожні пологи - то окрема історія. Старший син народився вдома біля печі, адже жінка боялася народжувати в пологовому будинку через те, що наслухалася чуток про померле немовля. Доньку вже народжувала в лікарні - маючи гіркий досвід домашніх пологів, вирішила не ризикувати, а довіритися спеціалістам. Від третього чоловіка народила сина Борю. Синочок - улюбленець, бо його батька Юру вона кохала. І пишалася коханим. «Він пристрасний мисливець був, - емоційно нахвалює його. - Коли ми з ним жили в Архангельську, як він на вовка ходив та глухарів бив!»
Отже, коли завагітніла від Юрка, була дуже щасливою. А через дев’ять місяців, 25 травня - льодохід на Північній Двіні. А Саша - народжує! Єдина акушерка - й та вагітна, тому приймати пологи було нікому. Надіслали їй з іншого берега якогось хлопчика з човном та веслом, аби перевіз через річку. Отак і пливли на свій страх і ризик поміж льодових глиб та криги. Олександра дуже боялася народити прямо в човні посеред Північної Двини. Ледь дісталися до найближчої медустанови...
Мало не померла після смерті чоловіка
На жаль, жіноче щастя було недовгим: обірвалося разом із життям Юрія. У 46 років він відійшов у засвіти. А вдовиця тяжко переживала втрату: «Я стільки плакала після похорону, що ледве сама вижила...»
Та й про своє життя пані Олександра каже: «Всі мої 100 років - це 100 трагедій». А свій віковий ювілей жінка відзначила на самоті, бо вже давно мешкає одна.
«Ділилася останнім калачиком з братами в голодні часи, а коли ми повиростали, то й не родичаємося, - з болем говорить жінка. - Вважаю, через брата я втратила старшого сина. Коли син закінчив дев’ять класів, я відправила його з Архангельська до Сум - допомагати дядькові будувати дім. Освіту здобувати він все одно не хотів, а так хоча б якась користь з нього буде, та й працювати навчиться!
Мобільних телефонів тоді не було, а листи довго йшли. Тому шість років я не бачила й майже не чула свого сина. А коли повернулася до Сум, зрозуміла, яку непоправну помилку зробила: на обійсті брата красувався новий просторий будинок, а мій 21-річний синочок перетворився на п’яничку. Як з’ясувалося, під час будівельних робіт юному підсобнику наливали чарку нарівні з усіма дорослими чоловіками, от він і прикладався до неї...»
Нічого змінювати в своєму житті Костік не хотів. Отак і тягла на собі здоровенного мужика Олександра, поки той не потрапив під автівку і не помер вдома в матері на руках.
Донька з мамою не спілкується: вона так і залишилася з дитинства в росії. Менший синочок - мамина гордість і мамине щастя. Та тільки сам Боря був нещасливий. «Він у мене такий симпатяга був! - розповідає Олександра. - За ним черга стояла з дівчат! Бо він сам був фотографом, і дівчата в нього були творчі та талановиті особистості! А оженився він чомусь на звичайній, земній дівчині. Вона весь час вимагала грошей, навіть коли в нього не було натхнення ловити нові цікаві кадри. Знецінювала його творчі роботи, висміювала: мовляв, краще б ремонт у квартирі зробив!»
Згодом Борис розлучився з цією жінкою. Залишився жити з мамою. Хворів, а потім помер. Олександрі Заборцевій було вже 98 років. Вона сама тоді ледь рухалася по квартирі...
Допомога від Бога
Після смерті сина залишилася сама, допомагати було нікому. Одного разу бабуся, доклавши зусиль, вийшла з квартири на східці. Покликати когось було нереально. Тому старенька винайшла спосіб: почала стукати палицею по залізних поручнях. Цей звук почула мешканка третього поверху Тетяна, яка поверталася з магазину.
Баба Шура попросила купити їй щось поїсти, і жінка знову пішла до продуктової лавки. З тих пір Тетяна опікується сусідкою і є доглядальницею пані Олександри, яка дуже радіє та тішиться з того, що нарешті вона має таку помічницю!
А стосовно своїх 100 років, вважає, що ще молода: адже в сусідньому домі мешкає жіночка, яка на два місяці старша від неї! В такому поважному віці, як і в немовлят, кожен місяць - свято.
Оксана Ковальова
Приєднуйтесь до нас у соцмережах та оперативно отримуйте найважливіші новини:
Туфлі на низькому каблуку: елегантність, яку зручно носити щодня
Не кожна пара туфель має вимагати особливої нагоди. Іноді найцінніше взуття в гардеробі - це саме те, яке виглядає акуратно, додає образу жіночності, але не змушує рахувати кроки до кінця дня. Туфлі на низькому каблуку добре підходять для міста...
UPG продовжує розширювати мережу: чергова АЗС розпочала роботу на Сумщині
Мережа АЗС UPG надалі розвиває автозаправну інфраструктуру Сумщини, інвестуючи у її відновлення. Компанія відкрила ще одну АЗС в місті. Нова станція вже працює за адресою: м. Суми, просп. Лушпи 6/2 Станція пройшла технічну підготовку перед запуском: очищення резервуарів, оновлення обладнання та перевірку точності наливу...
Наші читачі дуже часто запитують, де саме, в яких торгових точках можна знайти тижневик «Ваш шанс»? Щиро раді зацікавленістю у виданні і надаємо вичерпний перелік місць, де реалізують газету.
