Тендітна «Карма», яка пройшла крізь пекло
31–річна саперка Світлана Кістерець вже майже 10 років на війні
ГОВОРЯТЬ, що війна - не жіноча справа. Але в неї жіноче обличчя: нині сотні українок служать у війську, а за статистикою за роки повномасштабної війни кількість представниць прекрасної статі в ЗСУ зросла на 40%.
Попри стереотипи, жінки в армії займають не лише тилові посади, а й поряд з чоловіками несуть службу, стоять на лініях вогню та виконують бойові задачі. Багато із захисниць вже стали справжніми героїнями нашого часу: бойові медикині, розвідниці, снайперки, саперки, операторки БПЛА… Ми маємо про них знати, аби не розкисати від цивільних сірих буднів, поганого настрою чи погоди. У кожної з таких жінок - своя історія, без скарг та нарікань, незважаючи на жорстокі умови та випробування, через які їм довелося пройти.
Знайомтеся, наша героїня - 31-річна Світлана Кістерець (позивний «Карма»), штаб-сержант ІІІ категорії групи цивільно-військового співробітництва штабу 1 механізованого батальйону 158 окремої механізованої бригади. А до поранення жінка декілька довгих років була саперкою.
Військовий шлях довжиною в десятиріччя
У це складно повірити, але життя цієї тендітної з виду дівчини вже скоро як 10 років пов’язано з військовою службою. Світлана ро-дом із Середини-Буди, ще школяркою мріяла працювати в структурах МВС або ЗСУ. Однак на той час не склалося: дівчина вивчилася на бармена-офіціанта, а вже через три роки, у 2016-му, все ж наблизилася до своєї мрії - підписала контракт із ЗСУ.
- З того часу я на службі, - розповідає військова. - В навчальному центрі, куди відразу потрапила, за чотири місяці нас всьому навчали. Кухня, медицина, нескінченний полігон. Стрільби, замінування, розмінування… Після цього з «учебки» одразу поїхала в зону АТО. П’ять років служила у 48 бригаді (Кам’янець-Подільський).
 |
|
|
 |
|
|
Спершу наш батальйон був у Новоайдарі Луганської області. Коли ще сіли в Львові на потяг - зрозуміла, куди їдемо. Жили в будівлях, де до цього була птахоферма (це відчувалося, коли доб-ре натопиш «буржуйку»). Спочатку були наряди на блокпости, які намагалися прорвати «сусіди». Зовсім скоро - задачі з мінування. Пам’ятаю одне з перших, як по-трібно було замінувати міст, щоб впали тільки опори.
До речі, на першому місці служби я познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком. Саша теж сапер, на місяць раніше мене прибув до батальйону з навчального центру. Завжди працювали разом, у парі. У всьому підтримували один одного. Наразі він уже демобілізувався.
Ще був Соледар, потім Щастя. Часто на одному місці були по кілька місяців. По закінченню контракту ми звільнилися - хотіли повернутися в цивільне життя. Та не вийшло…
Почався другий етап війни
«Коли у лютому 2022-го розпочалося повномасштабне вторгнення, ми з чоловіком були в Середи-ні-Буді, а найближчою до нас була 58 бригада, - продовжує жінка. - Ми туди зателефонували - кажуть, щоб до них добиралися самостійно. Тож зібрали речі, люди нас трохи підкинули, далі ще 40 км йшли пішки». Так для Світлани та Олександра почався другий етап війни…
Перша локація з «повномасштабки» - Вертіївка на Чернігів-щині, куди ворог сунув, як і на рідну Сумщину. Далі півтора року був Бахмут (звідки виводили дуже рідко), Серебрянський ліс на Дон-басі, Харківський та Запорізький напрямки… Найгарячіші точки на лінії зіткнення.
- У Бахмуті ще на початку нам дали НАТОвські протитанкові міни, які реагують на метал, - згадує Світлана. - Коли приїхали ставити ці перші магнітні міни, якраз розпочався наступ. По дорозі рухалися дві броньовано-розвідувально-дозорні машини з бурятами. Спочатку ми поклали радянських «теемок» (протитанкова міна) - перша машина підірвалася. Друга звернула, аби прорватися через об’їзд, а нас ворог став накривати з арти та міномету. Ком-бат говорить - ти маленька, снайпер не побачить, вилазь із засідки і спробуй «підкласти» НАТОвську міну. Це був листопад - дощ, хо-лод, повзу по багнюці. Часу не було, тож встигла поставити міну на землю (потрібно - врівень із землею). Тільки повернулася на-зад - автівка підірвалася на «магнітці», яка реагує на наближення металу в радіусі семи метрів. Це був мій перший досвід роботи з такими мінами. На жаль, тоді загинув наш комбат, земляк із Шостки, який поїхав оглянути позиції, - росіяни влучили в його автівку. Він був старший за мене всього на чотири роки…
До речі, екіпіровка саперів, яку вони завжди носять на собі (плюс ще міни в руках вагою до 10 кг кожна), важить чимало. Якщо говорити про Світлану, то майже стільки, як вона сама. Броня, каска, автомат, турнікети, ремінно-плечова система (з патронами, магазинами тощо), аптечка, саперська сумка та міни затягують понад 50 кг, а то й всі 70 кг! Як говорить саперка, носила сама себе!
«Це може бути дорога в один кінець…»
Так Світлані та її вірному напарнику Олександру говорив командир, коли вони йшли на чергове завдання. Й вони це розуміли - тож завжди трималися один одного та діяли злагоджено.
- На окраїні Бахмута за колишнім матрацним заводом знаходилися наші позиції, - розповідає військова. - Автівку ми сховали на заводі, а до позицій потрібно було ще йти 6 км пішки. Для проходу піхоти ми мали залишити невелику доріжку, все інше «закрити». Це було під самісіньким носом в орків. Спочатку ми йшли по дорозі, потім звернули до яру. Він дуже глибокий - води по пояс! А на дворі - лютий... Нас від ворога розділяє посадка, де вже не лишилося жодного дерева, - якихось 70 метрів. Доки сиділи в яру - чула, як «сусіди» кашляють у своїх окопах.
Далі група розділилася, кожен виконував свою роботу. Нас із чоловіком засік дрон. Він максимально знизився, спостерігаючи, чим ми займаємося. Ми встановили міни, зірвали чеки, збираємося повертатися - як починається обстріл артою. Перший снаряд ліг поряд, заховатися немає куди. Саша кричить: «Швидко до яру!» Біжимо - й здається, що він від нас віддаляється, хоча до нього десь 200 м. А по нас гатять! Бронік тисне, дихати нічим. Добігли! Чуємо, що вертається дрон. Десь треба сховатися. Посеред яру у воді - кущ глоду. Тож ми «злилися» з тим кущем, простояли в крижаній воді, завмерши, понад 15 хвилин. Дрон покружляв і полетів. Слава Богу, ми лишилися живі. Ось така робота сапера, коли дороги назад вже може й не бути…
«Ні, Саня, не все. Все буде добре!»
Одного разу біля села, яке поряд з Соледаром, потрібно було замінувати дорогу. Там їздив російський танк, який рівняв село з землею.
«Цивільних на цьому боці села вже не було, танк виїхав на горбок та по черзі стріляв по кожній хаті, - згадує Світлана. - Ми знаходилися в одному з будинків, чекаючи на команду. Неподалік була схована наша автівка. Десь о 7-й ранку «приходи» стали все ближчими. По рації повідомили, що скоро по нас буде працювати танк. Довело-ся сховатися в підвалі. Чуємо - «приход» через двір. Один боєць вже почав знімати прощальне відео для дружини. А ми з чоловіком тримаємо один одного за руки. Він каже: «Світуля, мабуть, все». «Ні, Саня, не все. Не може так бути! Все буде добре!» - відповідаю. І в оцей останній «приход» в танка закінчився бойовий комплект. Тобто у нас є сім хвилин, поки він перезаряджається, вибратися з пастки. Чоловік підігнав машину, я підхопила зброю, яка була в командира взводу (щоб він швидше біг), всі на ходу до неї вскочили й помчали. Вискочили на блокпост і далі - на Бахмут. Багато було таких ситуацій, добре, що ми всі їх пережили. На жаль, багатьох побратимів уже немає…
Серебрянський ліс – справжнє пекло на землі
2023 рік для Світлани та Сашка нічим особливо не відрізнявся від попередніх (хіба що найзапеклішим був Серебрянський ліс, який знаходиться на стику Лиманського та Сіверського напрямків) - мінували поля, дороги, посадки, будь-що, аби закрити підходи до позицій хлопців. Або ж «затягували», як кажуть сапери. Були завдання й з розмінування, коли росіяни закидали ділянки в Серебрянському лісі протипіхотними мінами. Знайти таку міну металошукачем неможливо - вона майже вся складається з пластику. До того ж працювати доводилося під обстрілами…
- Серебрянський ліс - це було справжнє пекло, звідки вийти практично нереально, - згадує Світлана. - Тут ніколи не бувало тихо. Синій смог над землею, безперервні вибухи, нескінченні атаки дронів, постріли… Ще особливість цього лісу - пісок. При кожному «приході» бліндаж ним засипало. І ось нам уже було потрібно перебазуватися до іншого бліндажу. Відстань - до сотні метрів. Та коли ми до нього перебігали, мене закинуло в одну з ям, що утворилися від «прильоту», та повністю засипало ґрунтом. Темінь, чую лише якийсь наростаючий звук - хтось мене кличе на ім’я. Потім - хтось витягує за броню. Це був мій Сашко. Очі протер від піску. Далі - треба йти до автівки, а я не можу стати на ноги. Як виявилося, стегно на одній нозі було розірване уламком до кістки! Вже коли повернулися, побачила, що зачепило й другу ногу. А вже через два дні - попри нестерпний біль - знову поїхала на позиції, бо мала бути поряд з чоловіком…
«Навіть у відпустці є відчуття, що зараз треба кудись їхати…»
Згодом через втрати бригаду розформували. «Залишки» по-трапили в 66 бригаду під Слов’янськ. «Там я була в резерві, а чоловік звільнився, - продовжує жінка. - Після поранення все ж довелося пролікуватися. Дякую лікарям нашого обласного госпіталю, що поставили на ноги. У підрозділ - як сапера - мене вже ніхто не хотів брати, оскільки я тоді ходила з паличкою (на місці ще поставлю міну, а щоб дійти та донести - ні). Наразі вже краще, однак по східцях підійматися важко. Слава
Богу, що нога лишилася...
Ось вже рік, як я служу у 158 новоствореній бригаді на Сумсько-му напрямку. Займаюся безвісти зниклими, оформленням документів тощо».
Про особливі військові будні Світлані нагадують численні нагороди. Серед інших - орден «За мужність» III ступеня, «Золотий хрест». Всі вони знаходяться в окремому місці - поряд з прапорами частин, де несла службу, та відзнаками чоловіка, яких теж чимало.
А ось чим буде займатися в мирному житті - жінка поки не знає. «Я вже так звикла до служби, що не розумію, як це без неї, - зізнається Світлана Кістерець. - Навіть коли буваю у відпустці, є відчуття, що зараз зателефонують, що треба їхати на завдання…»
«На нашого штаб–сержанта можна покластися на 100%»
Олексій Полях, начальник групи цивільно-військового співробітництва штабу І механізованого батальйону 158 окремої механізованої бригади, зі Світланою тісно співпрацює з липня - коли створилася група ЦВС. «Ми з нею удвох починали, - говорить офіцер. - Свєта дуже відповідальна. Хоча спочатку говорила, що паперова робота не для неї, однак на нашого штаб-сержанта завжди можна покластися. Ми нею дуже пишаємося та цінуємо. До Дня захисників та захисниць України їй дали звання молодшого сержанта.
А ще вона дуже любить тварин. Світлана завела у нас котиків, піклується про них, купує корм, годує, прибирає, прилаштовує в добрі руки. Ось таке у неї відкрите та добре серце…»
Ірина Чирченко
Приєднуйтесь до нас у соцмережах та оперативно отримуйте найважливіші новини:
Туфлі на низькому каблуку: елегантність, яку зручно носити щодня
Не кожна пара туфель має вимагати особливої нагоди. Іноді найцінніше взуття в гардеробі - це саме те, яке виглядає акуратно, додає образу жіночності, але не змушує рахувати кроки до кінця дня. Туфлі на низькому каблуку добре підходять для міста...
UPG продовжує розширювати мережу: чергова АЗС розпочала роботу на Сумщині
Мережа АЗС UPG надалі розвиває автозаправну інфраструктуру Сумщини, інвестуючи у її відновлення. Компанія відкрила ще одну АЗС в місті. Нова станція вже працює за адресою: м. Суми, просп. Лушпи 6/2 Станція пройшла технічну підготовку перед запуском: очищення резервуарів, оновлення обладнання та перевірку точності наливу...
Наші читачі дуже часто запитують, де саме, в яких торгових точках можна знайти тижневик «Ваш шанс»? Щиро раді зацікавленістю у виданні і надаємо вичерпний перелік місць, де реалізують газету.
