«Джоні»: бути бійцем до кінця!
Історія головного сержанта Євгенія Котляра, для якого війна – свідомий вибір
ЄВГЕНІЙ Котляр народився в Сумах, тут пройшли його дитинство та шкільні роки. Згодом родина переїхала до Чернігова, і ці два міста назавжди стали частиною його долі, сформувавши характер, витримку та цінності.
Сьогодні Євгеній з позивним «Джоні» - головний сержант взводу протитанкового ракетного комплексу 158 ОМБр, що була сформована в Чернігові, наразі тимчасово виконує обов’язки командира взводу. А захищає боєць кордон на Сумському напрямку. Разом із ним у бригаді служить дружина Ірина, обидві доньки живуть із ба-бусею в Чернігові. Шлях Євгенія - це поєднання коріння та обов’язку, де кожен день вимірюється готовністю стояти до кінця.
Не скролити новини, а діяти
Чоловік має дві вищі освіти, за фахом - юрист. Свого часу працював у державній виконавчій службі, добре знаючи закон та що стоїть за кожним рішенням. Згодом він відкрив власну справу - на Чернігівщині разом із дружиною займався постачанням різних видів олії.
Та війна увійшла в мирне життя Євгенія Котляра значно раніше, ніж для багатьох інших. Ще у 2016 році чоловік, як представник добровольчого українського корпусу «Правий сектор» (22 резервна сотня м. Чернігова) брав участь у боях за Мар’їнку - місто, що потерпало з перших днів АТО, коли війну ще не наважувалися називати війною. Ще була Авдіївка, Карлівка… Тоді незалежне добровольче формування не входило до структури ЗСУ, але в хлопців було головне - запал, відвага і рішучість боронити своє, не чекаючи наказів чи офіційного визнання.
«Так мене виховали батьки, - говорить військовик. - Не міг спокійно спостерігати, що відбувається з нашою країною. Читати новини - це не про мене, не такий характер. Я не люблю, коли мені щось нав’язують, а тим більше наші «сусіди», які до українців ставляться як до меншовартісних. Тож у «Правому секторі» я знайшов однодумців. Ми брали участь в акціях непокори, здійснювали бойові вилазки на Донбас, волонтерили… Відстоювали те, що було і є важливим для України: незалежність, свободу слова, свободу віровизнання. Тоді - ще без фінансування і без статусу. Лише на голому ентузіазмі».
Без варіантів: від Чернігова до пекельного Донбасу
Повномасштабне вторгнення застало Євгенія Котляра в Чернігові. За три місяці до того в нього вже був зібраний наплічник. «Ми ще заздалегідь домовилися з дружиною: якщо все почнеться - я піду, - згадує чоловік. - Без варіантів. Хоча в армії я не служив, ще з 18 років був обмежено придатним. Добре пам’ятаю ранок 24 лютого: о 4:20 - перший удар по Чернігову. Я відразу взяв наплічник і поїхав на базу нашого осередку «Правого сектору».
Тоді Євгеній допомагав вивозити дітей до Львова - дорога тривала три доби. Після цього повернувся до Фастова, де у військкоматі отримав тимчасове військове посвідчення та автомат. Саме звідти розпочався його бойовий шлях. У Білій Церкві разом із групою з шести побратимів він допоміг організувати оборону міста, охороняв шпиталь.
 |
|
|
 |
|
|
«Це була справжня партизанська війна», - каже військовий. - На Київщині ми ловили російських ДРГ-шників та тих, хто загубився по селах. Багато з них там лишилося «спочивати» в землі. Брали полонених, які стверджували, що вони тут на навчанні. На базу в Фастові приїхали ще «правосєки» - разом влаштовували набіги. І водночас евакуювали дітей із Бородянки, перевозили їх зі збройною охороною у безпечне місце. Далі була участь у деблокаді Чернігова, а вже весною 2022-го ми з хлопцями поїхали на пекельний Донбас. На жаль, із 40 чоловік тоді ніхто не лишився живим».
П’ять діб був зниклим безвісти
- За Авдіївкою зупинилися на дачах, - продовжує боєць. - 8 травня вперше за часів повномасштабки я вийшов у бік Кам’янки. Нас було п’ятеро разом із морпіхами. Завдання - усього на добу. Та доба розтягнулася на дві. Морпіхи змушені були покинути позиції. Я залишився сам, без зв’язку, без їжі. Без розуміння, чи взагалі хтось знає, що я тут…
Врятуватися Євгенію допомогла випадковість: якби не каналізаційна труба під дорогою, де сховався військовий, він би не вижив. Із цієї позиції він відстрілювався. У чоловіка був автомат і боєкомплект. П’ять діб його вважали зниклим безвісти. Про це навіть повідомили родині - вже покійній мамі та дружині. Потім вислухав про себе чимало…
Тим часом побратими отримали іншу інформацію. «Морпіхи сказали, що я, скоріш за все, в полоні, у селі, яке вже зайняли росіяни. Мої пішли за мною: двоє загинули, а троє все ж змогли вийти. А я в цей час тримав позицію. Працював по ворогу. Спочатку були цигарки. Потім - недопалки, згодом - взагалі нічого. Про їжу мовчу - була одна галета. Я з’їв її на третю добу. Це був справжній жах», - зізнається він.
|
|
|
 |
|
|
Євгеній вийшов сам. Через кілька кілометрів натрапив на хлопців із тероборони. Потім через «Фейсбук» зв’язався з командиром батальйону «Правого сектору», який разом із начальником розвідки забрав його автівкою. На стабілізаційному пункті з вуха дістали уламок. «Трохи зачепило, - каже спокійно. - Перепочив і все - пішов далі в Авдіївський ліс».
Там, де горіла земля
На той час ДУК «Правий сектор» уже перебував в оперативному підпорядкуванні Сил спеціальних операцій, а згодом, у листопаді 2022 року, був переформатований у 67 окрему механізовану бригаду ЗСУ. «Нас тоді на «воєннік» фо-тографували всіх в одній футболці, яка була чистою, - з усмішкою згадує Євгеній Котляр. - Так у серпні 2022-го нас в Авдіївському ТЦК приймали до армії, я отримав першу посаду «водій групи» у 8 окремому полку спеціального призначення».
Ліси та хащі в районі Авдіївки стали частиною поля бою - місцем, де українські підрозділи тримали оборону й просувалися вглиб лісистих урочищ поблизу міста, виборюючи кожен метр землі. Там довелося воювати й нашому героєві. «Ми утримували ці позиції майже п’ять місяців, - згадує він. - За весь цей час противнику так і не вдалося просунутися вперед ані на метр».
Згодом залишки підрозділу перевели до Дніпра - на відновлення. Деяким хлопцям навіть не було куди повертатися, бо ворог забрав їхню домівку…
«Найзапекліше було у вигорілому Серебрянському лісі, який існував лише на карті - противник безупинно гатив артилерією, перетворюючи все навколо на попіл, - згадує «Джоні». - Дрони, скиди - усе летіло прямо на голову. У нас із найважчої зброї були «покемони» (ПК) - так і трималися місяців чотири. Нам повезло, що не було КАБів, бо інакше вижити було б неможливо…»
Непросте рішення
Далі Євгеній служив у 150 окремому розвідувально&8209;ударному ба-тальйоні - Добропілля, Селидово… Тут кожен день був на межі: бійці виконували розвідувальні операції та ударні завдання, постійно перебуваючи під інтенсивним обстрілом противника. Вогонь артилерії, дрони, небезпека - так проходили місяці служби, що випробовували характер.
Через рік виснажливої служби та непрості стосунки в колективі Євгеній зробив важкий вибір - піти у СЗЧ. «Я подавав п’ять відношень про перевід до 158 ОМБр, яка на той час формувалася, - та не був почутим. Тому й пішов на такий вимушений крок», - пояснює він.
Шанс знову проявити свій потенціал
Вже в Чернігові із Євгеном познайомився заступник командира батальйону з психологічної підтримки персоналу 158 ОМБр Сергій Гаранька. «Ми поговорили, - згадує він, - і одразу стало зрозуміло: «Джоні» - вольовий та підготовлений боєць, який просто не бачив іншого виходу через несприятливий психологічний клімат у попередньому підрозділі. У нас якраз тоді формувалася частина - ми прагнули створити батальйон зі здоровими, добрими відносинами для військовослужбовців. Було прийнято рішення забрати Євгенія до себе. Він хотів служити, бути корисним державі - такими людьми не можна нехтувати. Насправді серед особового складу СЗЧ багато бійців із величезним потенціалом, здатних віддавати себе службі повністю. Та інколи обставини складаються так, що цей потенціал лишається непоміченим. І саме тоді важливо, щоб хтось побачив людину і дав їй шанс проявити себе».
|
|
|
 |
|
|
Тож після проходження базової військової підготовки та бойового злагодження (до речі, досвід Єв-генія був надзвичайно цінним для інших) Котляр поповнив ряди но-воствореної 158 ОМБр, а з 1 червня 2025 року - воює на сумському напрямку, тримаючи оборону противника.
«Він - молодець! - говорить Сергій Гаранька. - Інколи командирам (нині Євгеній - т.в.о. командира взводу. - Ред.) бракує людяності у ставленні до підлеглих. А в цього чоловіка, навпаки, воно турботливе, майже батьківське. Не-щодавно його хлопці потрапили під обстріл FPV-дрона і отримали серйозні опіки. Попри власну втому й напруження фронту, Єв-геній постійно навідує їх у лікарні, стежить за лікуванням і щиро переймається, аби вони якнайшвидше одужали».
Кожен крок на фронті – на вагу життя
На Сумському напрямку Євгеній стоїть на передовій: веде свій підрозділ, стежить за технікою та боєготовністю, навчає бійців.
«На лінії бойового зіткнення роботи вистачає: заводимо групи на позиції, облаштовуємо так звані «нори» з ходами, проводимо ротації до місця базування тощо, - ділиться з нами боєць. - Повернення може тривати до тижня - усе залежить від обстановки та погоди. Транспорт там не їздить, тож з позицій повертаємося пішки - мінімум 6 км у бронежилеті, з каскою, автоматом та наплічником. Часто доводиться годину лежати на землі, прикриваючись від обстрілів. Небо над нами завжди червоне, а іноді й чорне. Постійно кружляють дрони, що стежать за переміщенням підрозділу. Можуть і КАБом вдарити. Зараз сидіти на позиціях спокійніше, ніж пройти туди й назад - ця дорога дуже ризикована. На жаль, маємо першого загиблого під час ротації від фпв-шки».
У підрозділі Євгенія є й так звані «бусифіковані» бійці, проте вони воюють із відданістю та професіоналізмом. Саме завдяки дисципліні, нормальному психологічному клімату й бойовому духу група залишається максимально ефективною на передовій, тримаючи рідні рубежі.
Ірина Чирченко
Приєднуйтесь до нас у соцмережах та оперативно отримуйте найважливіші новини:
Туфлі на низькому каблуку: елегантність, яку зручно носити щодня
Не кожна пара туфель має вимагати особливої нагоди. Іноді найцінніше взуття в гардеробі - це саме те, яке виглядає акуратно, додає образу жіночності, але не змушує рахувати кроки до кінця дня. Туфлі на низькому каблуку добре підходять для міста...
UPG продовжує розширювати мережу: чергова АЗС розпочала роботу на Сумщині
Мережа АЗС UPG надалі розвиває автозаправну інфраструктуру Сумщини, інвестуючи у її відновлення. Компанія відкрила ще одну АЗС в місті. Нова станція вже працює за адресою: м. Суми, просп. Лушпи 6/2 Станція пройшла технічну підготовку перед запуском: очищення резервуарів, оновлення обладнання та перевірку точності наливу...
Наші читачі дуже часто запитують, де саме, в яких торгових точках можна знайти тижневик «Ваш шанс»? Щиро раді зацікавленістю у виданні і надаємо вичерпний перелік місць, де реалізують газету.
