Його новий фронт - ветерани

Після служби бойовий медик Андрій Жолоб будує у Львові систему підтримки захисників

ПІСЛЯ завершення війни Україна стане країною ветеранів. Це вже не прогноз, а реальність, до якої громади мають готуватися сьогодні. Львів - серед міст, які вже зараз напрацьовують власну систему підтримки захисників після їхнього повернення до цивільного життя.

Особливість цього досвіду в тому, що багато рішень тут пропонують і втілюють люди, які самі пройшли війну. Один із них - Андрій Жолоб: бойовий медик, колишній командир медичної роти 46 окремої аеромобільної бригади, лікар-травматолог, лідер панк-рокгурту «БЕТОН», письменник, а нині - заступник міського голови Львова з питань ветеранів та людей з інвалідністю.

Після майже двох років служби він не повернувся до лікарської практики. Натомість очолив Центр підтримки учасників бойових дій, а згодом почав відповідати за ветеранську політику міста. В інтерв’ю Андрій Жолоб розповів не лише про те, як у Львові будують систему підтримки ветеранів, а й про власний шлях - від фронтового медика до людини, яка нині допомагає побратимам знайти своє місце в мирному житті.

«Я ніколи не був народжений для війни»

До повномасштабного вторгнення Андрій Жолоб майже два десятиліття працював лікарем - ортопедом-травматологом у Львові. «Я лікував переважно підвернуті ноги, лижні травми. А потім поїхав лікувати значно серйозніші речі», - говорить він.

За освітою - медик, але командувати медичною ротою ніколи не планував.

«Командиром ставати я взагалі не хотів. Ніколи в житті нічим не керував. Насправді я музикант. Просто тато дуже хотів, щоб я став лікарем, бо музика - ніби несерйозна професія. Я чесно виконав його бажання: 18 років пропрацював лікарем і ще два роки - у війську».

Його військова кар’єра почалася зовсім не так, як показують у фільмах. Командиром медичної роти він став після тяжкого поранення свого керівника - військового хірурга Олега із Житомира. «Я буквально збирав його по шматках, евакуйовував із поля бою. Він уже марив, говорив про якихось собак. Саме тоді я побачив не в підручнику, а на власні очі, що таке геморагічний шок і критична крововтрата».

Шансів вижити майже не було. Але Олег вижив. Саме після цього комбриг запропонував Андрію очолити медичну роту. Разом із посадою він отримав відповідальність за людей, десятки одиниць техніки і майно вартістю понад 44 млн гривень. «Я навіть просив дружину: якщо знадобиться - шукай способи мене «викупити». Бо тоді мені здавалося, що простіше потрапити в полон, ніж списати в армії знищене майно».

І ця фраза звучить не як жарт. Під Соледаром міна розбила генератор. Щоб списати його, командиру довелося написати чотирнадцять рапортів. Саме тоді, усміхається він, почався його перший справжній курс із менеджменту.

«Не можна ламати людей»

Найважливіший урок він отримав не під час операцій, а під час роботи з людьми. У медичній роті служили двоє військових, які панічно боялися вибухів.

«Вони фізично не могли працювати ближче до передової. Я не став їх ламати», - зізнається Андрій Жолоб.

Хлопці отримали іншу роботу: хтось займався документами, створював Excel-таблиці. «Вони навіть були готові отримувати меншу зарплату, аби не виїжджати під обстріли. І це теж було правильне рішення. Бо кожна людина має своє місце», - переконаний він.

Згодом саме цей принцип він перенесе до Центру підтримки ветеранів: не змушувати всіх бути однаковими, а знайти кожному його сильну сторону.

«Головний висновок, який я зробив як керівник, дуже простий: людям найбільше потрібно, щоб їх захищали, - зазначає Андрій. - Насамперед - від начальства… Я завжди казав: мій колектив можу критикувати лише я. Якщо до працівників є претензії - приходьте до мене».

Це правило він не порушує й сьогодні.

«Війна змушує дуже багато мріяти»

Попри постійні евакуації, операції й смерть поруч, саме на війні Андрій навчився думати про майбутнє: «Усе, що показують у фільмах, коли між операціями є кілька хвилин тиші й військові кажуть: «От повернуся додому…» - це правда. На війні дуже багато мріють».

Особливо після складних операцій та днів, коли вдалося вижити. Він згадує, що майже щодня телефонував дружині й донькам. Не приховував своїх переживань, обмежуючись коротким: «У мене все добре». Найбільше боявся не поранення, а того, що війна зруйнує родину. «Мабуть, найбільше я боявся того, що сьогодні бачимо дуже часто, - розлучень серед ветеранів», - зізнається чоловік.

Саме тому зараз він постійно наголошує: адаптації потребує не лише військовий - її потребує вся сім’я.

«Кожен проїзд був лотереєю»

Херсонський контрнаступ Жолоб називає одним із найважчих періодів служби.

Медики працювали практично без відпочинку. «Якщо штурмові підрозділи хоча б іноді могли змінюватися, то ми працювали цілодобово, - згадує Андрій. - Колони рухалися вночі майже без світла. Попереду - переправи через Інгулець.

Справжні та фальшиві - зроблені з пластикових пляшок, щоб відволікати росіян. Кожен проїзд був лотереєю. Поранених перевозили човнами через холодну осінню воду. Медики під’їжджали максимально близько до берега, забирали людей і відразу відходили. І все це під постійними обстрілами».

Попри це, він говорить несподівану річ: «Війна іноді буває страшенно красивою… Після нічного бою одного разу настала абсолютна тиша, заспівав жайворонок. Ти стоїш посеред пекла, а навколо така тиша, що навертаються сльози…»

Андрій зізнається, що після вій-ни став набагато емоційнішим: «Я сьогодні плачу від музики. Раніше такого не було». Особливо коли звучить пісня, яку вони співали на фронті. Так війна змінює людину. Назавжди.

«Я місяць просто дивився у стіну»

Найважчий період для Андрія Жолоба почався після повернення додому. Він відверто говорить про те, про що багато ветеранів мовчать. «Повернувшись із війни, я певний час взагалі не хотів нічим займатися, - зізнається ветеран. - Це нормальний стан ветерана - відчуття порожнечі. Ти довго живеш у постійному напруженні, а потім раптом опиняєшся у звичайному житті й не розумієш, що робити далі».

Здавалося б, він мав повернутися до своєї професії. Але лікарня вже не була тим місцем, куди хотілося йти: «Коли повернувся до лікарні, зрозумів, що цивільна медицина вже не викликає тих відчуттів, які були на фронті. Там медицина справжня. Там від твоїх рішень буквально залежить життя. А тут усе здавалося якоюсь імітацією».

Майже місяць він не міг знайти себе: просто дивився у стіну, лежав, гортав телефон, дивився TikTok, писав побратимам. Потім зрозумів, що своїми повідомленнями лише відволікає їх від служби. Навіть власний дім здавався чужим. Дратував дитячий сміх, гам, безлад. Саме тоді він ухвалив рішення, яке згодом змінило не лише його життя, а й підхід Львова до ветеранської політики - почав шукати роботу. Друзі порадили звернутися до міського голови Львова Андрія Садового. Так Андрій Жолоб очолив Центр підтримки учасників бойових дій, який нині має мережу з п’яти філій по всьому Львову.

Принцип «рівний - рівному»

Коли він прийшов працювати до Центру, там уже допомагали ветеранам, але системи не існувало. «Усі займалися всім. Заходить ветеран - і до нього одночасно біжать усі працівники. Кожен хоче допомогти. У результаті виникає хаос», - згадує Андрій.

Першим рішенням стало не відкриття нових програм і не закупівля обладнання.

Жолоб почав із організації роботи, розділив відповідальність, створив окремі напрямки: «Коли я прийшов, у Центрі працювала 21 людина. Сьогодні - вже 55».

Але головне - не цифри. За словами співрозмовника, він ніколи не приходить до керівництва зі словами: «Дайте ще одну посаду», а пояснює, яку проблему ця людина вирішить.

Першим з’явився юридичний сектор, бо саме така допомога є фундаментом адаптації ветерана.

«Можна скільки завгодно говорити про арттерапію, коней чи майстер-класи. Але якщо людина не впевнена, що отримала всі свої виплати, пільги й компенсації, усе інше не має жодного сенсу», - переконаний він.

Юристи не лише оформлюють документи, вони захищають, якщо права ветерана порушені - допомагають відстояти їх. Якщо ж закон не на його боці - так само чесно про це говорять. «Не можна обманювати людину тільки тому, що вона воювала», - впевнений Андрій Жолоб.

Найважливіший принцип, на якому сьогодні працює львівська система, можна сформулювати двома словами: «Рівний - рівному». Практично всі працівники Центру - або ветерани, або члени їхніх родин: дружини військових, вдови, рідні безвісти зниклих, колишні військовополонені. Через це між людьми дуже швидко виникає довіра.

Андрій наводить простий приклад: іноді до Центру приходить роздратований ветеран, говорить на підвищених тонах, каже: «Я воював!» Тоді до нього може підійти інший ветеран і спокійно сказати: «Брате, я теж воював». Після цього більшість конфліктів закінчується буквально за хвилину.

Саме тому, каже Жолоб, він дуже обережно ставиться до героїзації ветеранів: «Не можна робити з них недоторканних. Це такі самі люди, просто вони пройшли дуже складний життєвий досвід...»

«Якщо сам не підеш до психолога - не переконаєш інших»

Ще один напрямок роботи Центру - психологічна підтримка. Андрій говорить про це абсолютно відкрито, бо сам проходив психотерапію і вважає це нормою: «Я зрозумів просту річ: якщо сам не підеш до психолога, то не зможеш переконати в цьому інших».

Очолює цей напрямок сестра Анісія - людина з унікальною біографією. Колись вона була заступницею командира ДШБ, має понад чотириста стрибків із парашутом, а сьогодні допомагає ветеранам до-лати наслідки війни.

«Коли ветеран бачить перед собою іншу людину, яка також пройшла війну й відкрито говорить, що психотерапія допомагає, він починає довіряти», - переконаний ветеран.

Для Жолоба це ще один доказ того, що система підтримки повинна будуватися не навколо кабінетів, а навколо людей, яким віриш.

Ветеран найкраще розуміє ветерана

Одним із найболючіших напрямків роботи стали родини військовополонених і безвісти зниклих. «Ми швидко зрозуміли, що цим людям потрібна окрема команда. Вони живуть у постійній невизначеності, і звичайної консультації тут недостатньо», - каже Андрій Жолоб.

Очолив цей напрямок Владислав Гірний - військовий, який пережив полон в Оленівці. Після звільнення він проходив реабілітацію у Львові, а згодом сам попросився працювати у Центрі. Спочатку, згадує Андрій, він майже не дивився людям у вічі - у полоні їх від цього відучували. Тоді команда вирішила застосувати незвичний підхід.

Владислава відправили на курси ораторської майстерності. Він мав вийти на сцену й розповісти свою історію незнайомим людям. «Це теж була терапія, - говорить Жолоб. - Через кілька тижнів перед нами була вже зовсім інша людина - відкрита, впевнена, готова допомагати іншим».

Сьогодні він працює з родинами полонених і звільненими військовими. І коли до нього приходить мати захисника, який досі перебуває у полоні, чоловік не говорить завченими фразами, а каже відверто: «Я знаю, що ви зараз відчуваєте. Моя мама теж чекала на мене».

Після цих слів між людьми виникає зовсім інший рівень довіри.

Робота - теж частина лікування

Ще один з непростих напрямків - працевлаштування ветеранів. Повернення до цивільної роботи часто виявляється не менш важким, ніж повернення додому.

«Людина, яка до війни заробляла умовно 30 тис. грн, на службі могла отримувати в кілька разів більше, - продовжує наш спікер. - За цей час змінився рівень життя родини, змінилися звички. А потім вона повертається і чує ту саму зарплату, що була до війни. Реакція майже завжди однакова: «За такі гроші працювати не буду…»

Андрій каже, що добре розуміє таку позицію. Але водночас чесно пояснює ветеранам: цивільний світ живе за іншими правилами: «Бізнес не повинен платити більше лише тому, що ти ветеран. Особлива підтримка має бути для тих, хто втратив здоров’я, для родин загиблих. Якщо ж ти повернувся фізично здоровим - потрібно знову працювати».

Для багатьох ці слова звучать жорстко. Але саме вони допомагають повернути людину до нормального життя. У Центрі працюють окремі рекрутери, які постійно спілкуються з підприємствами, державними установами та самими ветеранами. Найчастіше колишні військові знаходять себе в оборонній промисловості, інженерних компаніях, охоронній сфері, виробництві БПЛА. «Приблизно 30% звернень завершуються працевлаштуванням, - уточнив Андрій. - Спочатку мені здавалося, що цього мало. Але роботодавці кажуть: для цієї категорії людей це дуже хороший результат».

Окремий напрямок львівської моделі - підтримка ветеранів, які хочуть відкрити власну справу. Для цього створили офіс «Відвага до бізнесу». Тут допомагають із реєстрацією підприємства, бухгалтерією, податками, бізнес-планами, грантами та пошуком фінансування. Але головне завдання - не видати гроші, а чесно пояснити людині, чи готова вона бути підприємцем. «Я завжди розповідаю власну історію. Колись теж думав, що стану успішним бізнесменом. Вклав великі гроші - і прогорів. Це був «дорогий», але дуже корисний урок», - зізнається Андрій Жолоб.

Саме тому новачків супроводжують досвідчені підприємці-ветерани. Вони діляться власними помилками й допомагають не наступати на ті самі граблі.

«Ми постійно повторюємо: у словосполученні «ветеранський бізнес» головне слово - «бізнес». Статус ветерана не гарантує успіху. Люди не купуватимуть товар лише тому, що його виробив військовий», - переконаний він.

Дайвінг замість відчаю

Останнім часом львівська команда дедалі активніше співпрацює із закордонними ветеранськими організаціями. Жолоб упевнений: ветерани різних країн знаходять спільну мову набагато швидше, ніж чиновники чи дипломати. Разом із хорватськими партнерами Львів реалізує незвичний проєкт ресоціалізації для військових із ампутаціями. Їх возять на дайвінг.

«Під водою людина перестає думати про те, чого їй бракує. Там усі однаково літають, - каже Андрій. - Страх зробити перший вдих під водою настільки сильний, що буквально вибиває інші страхи, набуті на війні».

Після занурення з ветеранами працюють психологи. Жолоб згадує історію одного з учасників, який зізнався, що їхав до моря лише для того, щоб востаннє його побачити, а потім… повернутися додому і накласти на себе руки. Сьогодні цей чоловік працює вчителем національно-патріотичного виховання, є капітаном команди з парахокею та пише книжку.

Схожий проєкт реалізують ра-зом із американськими ветеранами. Там інструментом реабілітації стало скелелазіння. «Коли людина без ноги підкорює скелю, яку ще вчора вважала недосяжною, вона долає не тільки фізичну висоту. Вона перемагає щось набагато важливіше - власний страх», - зазначає ветеран.

Саме такі історії, переконаний він, і є справжньою реабілітацією - не тоді, коли людина просто отримує послугу, а коли знову починає будувати майбутнє.

«Можна я його вб’ю?»

Ця історія чи не найкраще пояснює, чому ветеранську політику не можна будувати без самих ветеранів. Побратим Андрія Руслан - капітан «Азову», який понад рік провів у російському полоні після оборони «Азовсталі», повернувшись додому, постійно носив із собою нагородний пістолет. Одного дня Руслан зателефонував Жолобу: «Андрію, можна я його вб’ю?»

З’ясувалося, що через сильний головний біль він припаркував автомобіль на пішохідному переході. Машину евакуювали на штрафмайданчик. Там сталася сварка з працівником. «Він не шукав конфлікту, а телефонував командиру, - пояснює Андрій. - Просив дозволу. Для нього це була військова субординація, яка залишилася після фронту. Я спокійно відповів: «Русланчику, дякую, що подзвонив. Але давай ти його не вб’єш. Ми зараз повернемо машину».

Разом із колегами вони вирішили проблему. Але після цього випадку він зрозумів: громади мають готуватися до повернення ветеранів значно серйозніше. Не тому, що ветерани небезпечні, а через те, що вони повертаються з досвідом, який цивільним важко навіть уявити. «Саме тоді я пішов до міського голови і сказав: якщо ми зараз не почнемо будувати систему підтримки, потім буде значно важче», - каже він.

«Чого ви насправді хочете?»

Спочатку потрібно було просто запитати. Одним із перших відкриттів для Андрія стало те, що більшість рішень для ветеранів ви-гадували люди, які ніколи не були на війні. Ідеї часто народжувалися в кабінетах, коли самих ветеранів ніхто не питав. Він вирішив почати з найпростішого: зібрав ветеранські організації Львова, роздав анкети, поставив питання: «Чого ви насправді хочете?» Відповідь здивувала навіть його. Приблизно сім із десяти людей написали: ми хочемо стріляти. Так у Львові народилася ідея сучасного стрілецького центру.

Сьогодні стрілецький центр на вулиці Лисенка - значно більше, ніж тир.

На першому поверсі проводять заняття з національно-патріотичного виховання, навчають керуванню дронами. На другому працює «Кава військових» - ветеранський бізнес, де поруч зі стрільницею можна просто випити кави чи зустрітися з друзями. Інструкторами працюють ветерани, зокрема люди, які отримали важкі поранення. Третій поверх присвячений фізичній реабілітації та параспорту. Саме тут тренуються українські учасники міжнародних змагань Invictus Games.

Але головне - атмосфера, місце, де зустрічаються ветерани й цивільні. Тут проводять змішані турніри. Команди складаються з ветеранів і людей, які ніколи не були на війні. Разом стріляють, п’ють каву, жартують. «Саме такого нормального людського спілкування нам часто бракує», - підсумовує Андрій Жолоб.

І саме в цьому, мабуть, головний урок львівського досвіду, коли ефективна ветеранська політика починається з простого запитання: «Що вам насправді потрібно?» А далі - з готовності почути відповідь.

Матеріал створено в рамках проєкту IDEM e.V. за підтримки Міністерства закордонних справ Німеччини.

Фото: автора та з архіву Андрія Жолоба

Ірина Чирченко

Приєднуйтесь до нас у соцмережах та оперативно отримуйте найважливіші новини:

💙Telegram

💛Facebook

п»ї

Туфлі на низькому каблуку: елегантність, яку зручно носити щодня

Не кожна пара туфель має вимагати особливої нагоди. Іноді найцінніше взуття в гардеробі - це саме те, яке виглядає акуратно, додає образу жіночності, але не змушує рахувати кроки до кінця дня. Туфлі на низькому каблуку добре підходять для міста...

UPG продовжує розширювати мережу: чергова АЗС розпочала роботу на Сумщині

Мережа АЗС UPG надалі розвиває автозаправну інфраструктуру Сумщини, інвестуючи у її відновлення. Компанія відкрила ще одну АЗС в місті. Нова станція вже працює за адресою: м. Суми, просп. Лушпи 6/2 Станція пройшла технічну підготовку перед запуском: очищення резервуарів, оновлення обладнання та перевірку точності наливу...

Наші читачі дуже часто запитують, де саме, в яких торгових точках можна знайти тижневик «Ваш шанс»? Щиро раді зацікавленістю у виданні і надаємо вичерпний перелік місць, де реалізують газету.

Ukr.net – новини провідних компаній