«руського кіна» в Україні більше не буде!
Актор Сергій Калантай - про роль митця у війну, ціну особистих втрат та знайомство з президентом
У ВЕРЕСНІ відзначається День українського кіно (14 вересня), тож пропонуємо читачам інтерв’ю з відомим 61-річним українським актором Сергієм Калантаєм.
З 2008 року він постійно задіяний в кінозйомках. На його рахунку - більше ста ролей у кіно. Це фільми «Жіночий лікар», «Балада про бомбера», «Одеса-мама», «Чемпіони з підворіття», «Кохання з випробувальним терміном» то-що. Також Сергій Калантай знявся у понад 20 фільмах і телепрограмах в Австрії, Швейцарії, Німеччи-ні, Польщі.
Що думає відомий актор про сьогоднішню роль митця, «руське кіно», а також про нашу країну після війни?
«Місія актора - не зрадити суспільство
- З початком повномасштабного вторгнення слава і публічність в Україні набули ще одного виміру: від артистів почали чекати чіткої громадянської позиції. Ви відчули це?
- Напевно, головна місія актора - не зрадити суспільство, яке залишилося тут і будує перемогу. Це перш за все.
 |
|
|
 |
|
|
- Ви ж не лише актор, ви ще й викладач - працюєте у виші, що готує нове покоління українських акторів. Що ви кажете своїм студентам? Чи має актор бути моральним авторитетом поза сценою?
- Кожна людина, яка виходить на сцену чи говорить зі сцени, має бути морально свідомою і чистою. Я сказав студентам: «руського кіна» тут не буде». Ми формуємо майбутнє культурне середовище України. Ми спілкуємось українською, думаємо про Україну, будуємо перспективу самі. Я батько двох дітей і вже дідусь. І зробив одну помилку: хотів виховати дітей ідеальними. Згодом зрозумів: треба самому жити правильно - тоді вони візьмуть приклад. Не треба багато говорити - діти ба-чать. А для цього потрібна позиція. Ми живемо на пороховій діжці. І треба робити все, щоб її не підірвати: відстоювати своє, виконувати закони. Демократія - це не робити, що хочеться. Це жити за правилами. Талант - це дисципліна. І в акторстві дисципліна - один із ключових важелів. Зарядка, руханка, форма - це те, без чого акторська професія не існує.
- У вас величезна фільмографія. Але 2022 рік був «нульовим». У 2023-му кіно почало відроджуватись. Як ви оцінюєте стан української кіноіндустрії сьогодні?
- Мене злить, коли спекулюють на темі війни. Як можна знімати про це? Треба їхати на «нуль» і робити документальне кіно. Художньо спотворювати не можна.
- То чи доречно зараз знімати художні фільми про війну, яка ще триває?
- Ні, недоречно. Глядач приходить у театр, щоб побачити життя, відчути емоції, посміятися. А ми що робимо? Підсовуємо «треш», «депресняк». Не можна так. У нас у кожного всередині рана: вона відкривається о третій ночі, коли летять ракети, коли рвуться бомби. І на це накладати ще «мистецтво»? Це не місія театру чи кіно. Це - спекуляція.
- Але сценарії з війною все одно з’являться. І комусь доведеться грати російських військових. Ви погодилися б?
- Так. Негативних героїв грати цікавіше. У простого героя все на поверхні. А негативний - у білій сорочці, ввічливий, але злий усередині. Чим яскравіше я зіграю зло - тим вище підніметься позитивний герой. Це наша робота - показати правду. Інакше як донести до глядача, що робили ці «сусіди» в Бучі чи Маріуполі? Якщо не висвітлити жах, як його зрозуміти? Тому я погоджусь.
«Слуга народу»
- У вас у доробку є серіал «Слуга народу». Ви грали там голову МВФ і мали партнером по знімальному майданчику Володимира Зелен-ського, який тоді навіть ще не був кандидатом у президенти. Зва-жаючи на різницю у віці, ви зверталися до нього «Володя»?
- Ні, ніколи. Ми відразу спілкувалися на «ви». Познайомилися просто на майданчику: нас представили, ми потиснули руки - і відтоді залишилися на «ви».
|
|
|
 |
|
|
Я пам’ятаю першу сцену. У професії актора важливо, як партнер тримає контакт очима: чи він дивиться у вічі, чи ухиляється, чи уникає прямого погляду. Це як у боксі: справжній двобій відбувається передусім у голові.
І от, коли ми вийшли в кадр із Володимиром Зеленським, я відчув, що він тримає цей акторський «двобій». Не відводив погляду, уважно вивчав мене, реагував на найменші нюанси. У ньому була впевненість, готовність до імпровізації: я міг змінити емоцію чи тон, він залишався рівним партнером. Це мене здивувало, адже він же не професійний актор. Але на майданчику він був абсолютно рівний у роботі, готовий до серйозної акторської гри.
Наші зйомки минули дуже гарно. А після прем’єри ми вперше дозволили собі щось більш особисте: обнялися, подякували один одному, підняли келихи шампанського. І все. Жодного панібратства, тільки взаємна повага.
- А зараз ви можете йому подзвонити?
- Ні. Це вже інший статус. Коли він став президентом, номер за-блокували. Але я впевнений, що він пам’ятає і знає всіх з акторської когорти, хто з ним був.
Я знаю того Володимира Олександровича, актора. А нині бачу фото втомленої людини, яка відстоює державу. Це дві різні постаті.
«російських колег більше не існує»
- Ви багато працювали з російськими акторами до 2014 року. Як сприймаєте той досвід зараз?
- У мене була велика кількість спільних робіт з росіянами, бо після інституту я багато знімався в російських кінопроєктах. Ми працювали поруч, сиділи в гримерках, ділилися ролями, іноді навіть житлом на зйомках.
Але тепер я розумію: більшість із них жили зовсім іншими цінностями. Ми говорили про одне й те саме, але вкладали різні сенси. Вони часто дивилися на Україну зверхньо. Тоді я цього не усвідомлював так чітко, як зараз. Тепер же ясно: те, що почалося у 2014 році, а потім виросло у повномасштабну війну, - мало глибоке підґрунтя, і вони це несли в собі завжди. Єдиний виняток - кілька людей, які відкрито виступили проти війни і проти путіна. Але це одиниці. Пе-реважна більшість або мовчить, або підтримує режим. Для мене ця сторінка закрита: я більше ніколи не хочу мати спільних проєктів з російськими акторами.
|
|
|
 |
|
|
- Як особисто вас змінила війна?
- Я почав ненавидіти руських. Став більш закритим. Публічності уникаю. Люди іноді думають: «Ти ж знайомий із Зеленським, по-дзвони й спитай, де мій син». А я не можу. Я такий самий, як вони. Але в їхніх очах я лишаюся «з кіно». Це важко.
- Ви думали приєднатися до ЗСУ?
- У лютому-березні 2022 року пішов у військкомат. Але у мене постійне місце проживання в Ні-меччині, українських документів не вистачало. Крім того - вік. Сказали: «Діду, зброю не дамо». Це була, напевно, перша і єдина моя спроба. Потім ми допомагали чим мог-ли: їздили велосипедами, шукали мітки, возили цигарки на блокпости. А щодо того, щоб приєднатися до лав... Мені складно говорити, бо два мої племінники зникли безвісті на війні. Тому важко говорити про «обов’язок».
- Ваше життя тісно пов’язане з Німеччиною. Ви давно там асимілювалися: працювали актором, добре знаєте мову, ваші діти там народилися й виросли. Син має бізнес у Німеччині, донька теж живе за кордоном. Чому ж під час війни ви не залишилися там, адже всі можливості для цього були?
- Є просте прислів’я: «Де народився - там і згодився». Воно працює. Мій батько похований у Києві, а дружина Наталка дуже любить своїх батьків і ніколи не покине їх. Це я прекрасно розумію. Крім того, у 2022 році я набрав студентів. Як я міг залишити їх напризволяще? Я відчуваю відповідальність за них. У цьому сенсі я схожий на добре вивчену східноєвропейську вівчарку: вона знає правила і живе за ними. Саме тому ця порода подобається людям. Я - така ж вівчарка. І ще одне. Хтось же має залишатися. Неможливо, щоб усі виїхали. Це моя земля, і я маю тут бути.
- Як ви підтримуєте власну життєстійкість? Де берете сили зберігати оптимізм у складний час?
- Сон, спорт і гумор. Алкоголь не рятує, кава теж. А от виспатися - це найкращий відпочинок. Друге - гумор. Я намагаюся у всьому бачити щось позитивне, навіть у дрібницях. Раніше я міг сказати, що джерелом енергії для мене були жінки, але я вже втретє одружений, тому так жартувати не буду. Мені завжди подобалося заробляти гроші, але зараз бачу, що можливостей менше, тому вчуся радіти тому, що є. Важливо ставити перед собою помірні завдання: щоранку чітко визначати, що ти мусиш зробити сьогодні.
- Якою ви хочете бачити Україну після настання справедливого, тривалого миру?
- Після Другої світової війни Німеччина доволі швидко почала відновлюватися. У 1956 році німці ще не могли подорожувати далеко, тож їздили до Італії. Італія їм сподобалася: кухня, стиль життя, культура. Так в Німеччині з’явилися італійські ресторани, інтегрувалися нові традиції. Я хочу, щоб і в Україну приїжджало більше лю-дей. Щоб вони бачили нашу щи-рість і простоту у спілкуванні. Я не говорю про примітивність - я говорю про відкритість і чесність. Це те, чого бракує Європі.
Інвестиції прийдуть - бо ми перші стоїмо проти орди. Вони мусять нас підтримувати. Але тре-ба розуміти: ніхто за нас нічого не зробить. Європа інвестуватиме, але дбати ми маємо насамперед самі про себе. Я бачу Україну сильною, цікавою для світу країною, яка має що дати іншим і водночас тримається за свою землю.
За матеріалами каналу «Інтер»
Приєднуйтесь до нас у соцмережах та оперативно отримуйте найважливіші новини:
Туфлі на низькому каблуку: елегантність, яку зручно носити щодня
Не кожна пара туфель має вимагати особливої нагоди. Іноді найцінніше взуття в гардеробі - це саме те, яке виглядає акуратно, додає образу жіночності, але не змушує рахувати кроки до кінця дня. Туфлі на низькому каблуку добре підходять для міста...
UPG продовжує розширювати мережу: чергова АЗС розпочала роботу на Сумщині
Мережа АЗС UPG надалі розвиває автозаправну інфраструктуру Сумщини, інвестуючи у її відновлення. Компанія відкрила ще одну АЗС в місті. Нова станція вже працює за адресою: м. Суми, просп. Лушпи 6/2 Станція пройшла технічну підготовку перед запуском: очищення резервуарів, оновлення обладнання та перевірку точності наливу...
Наші читачі дуже часто запитують, де саме, в яких торгових точках можна знайти тижневик «Ваш шанс»? Щиро раді зацікавленістю у виданні і надаємо вичерпний перелік місць, де реалізують газету.
