Поруч...війна

Виїхати з «нуля» й почати життя з нуля

Як почувають себе і як пристосовуються вимушені переселенки до нових умов

ЖАХЛИВЕ 22 лютого 2022 року - ця дата докорінно змінила долі українців, особливо тих, хто вирішив евакуюватися в більш безпечні регіони, вмістивши в пару валіз все нажите.

Тест на витривалість

Розпочинати життя з чистого аркуша, маючи на руках лише вкрай необхідні речі та дітей, заради яких і було прийняте рішення виїжджати, - означає свідомо зробити крок назустріч невідомості та невизначеності, отримати статус внутрішньо переміщеної особи й розраховувати виключно на самого себе і власні сили.

Зазвичай люди рятуються від війни, виїжджаючи в відносно спокійні тилові регіони України - на Захід, а також - за кордон. Ве-личезна кількість переселенців у західних областях нашої держави створює шалену конкуренцію в пошуку житла й працевлаштуванні, що суттєво ускладнює процес адаптації і змушує багатьох повертатися назад додому в свій усталений ритм життя. До того ж ситуація в країні змінюється з кожним днем, і, на превеликий жаль, не на користь переселенців...

Та попри всі складнощі й обставини воєнного часу, є такі ВПО, що змогли не тільки адаптуватися до нових умов, а й досягти певних успіхів!

Як Галя з Глухова стала міністром у Німеччині

46-річна Галина Лутаєва доволі відома в своєму рідному Глухові: ділова жінка успішно поєднувала своє багатодітне материнство з власним бізнесом - магазинами одягу - без відриву на лікарняні та декретні відпустки. Вона була прикладом і взірцем для основної ма-си матусь, адже виховувала своїх трьох синів з певного віку сама, без помічників, розраховуючи лише на власні сили. І цілком справлялася!

Рішення про переїзд до Німеччини вона прийняла після того, як одного липневого дня в центрі Глухова внаслідок артобстрілу за-гинув однокласник її сина, ще більше десяти людей були поранені.



	Галина Лутаєва

Галина мобілізувала увесь свій ресурс, швидко зібрала дітей та валізи і невдовзі вже була в Франкфурті. Маму з трьома дітьми поселили в гуртожиток, де мешкають українські біженці.

- Цей гуртожиток є і залишається для нас ключовим і найважчим моментом проживання в Німеччи-ні, - зізнається жінка. - Перші дні я була в шоці. Виснажлива дорога, нерви на нулі, мова - як космічний шум. Я щиро чекала, що українці, які виїхали раніше, допоможуть нам хоча би теплим чаєм, добрим словом, порадою та моральною підтримкою. Але, як виявилося, розраховувати я мусила лише на себе. Однак зрештою я знайшла в Німеччині своїх людей, тому все добре!

Галина Лутаєва не просто вижила з трьома дітьми, ледь жевріючи, а досягла певних успіхів як творча особистість!

Зі слів Галини, є два типи біженців: ті, хто сидять і чекає соцвиплат, і ті, хто намагається збудувати нове життя на новому місці. Вона - другий варіант. Зазначає, що найскладніше в Франкфурті було тим, хто вдома в Україні мав високі посади. Бо тут ти стаєш «ніким і нічим» і починаєш не тільки жити з нуля, але й говорити. Без знання німецької тут ніяк, щоправда, якщо хтось тебе не зрозумів, завжди можна усміхнутися. Усмішка - універсальна мова, яку вчити не потрібно!

І все ж жінка з синами взялися за вивчення німецької мови.

- На мультимедійних курсах - справжня мініверсія ООН: Індія, Італія, Україна, Іран, Ірак тощо, - згадує свої враження від мовних курсів Галина. - Німеччина серйозно підходить до інтеграції, тому уроки проходять виключно німецькою. У 46 років я знову стала першокласницею: ази, букви. Вчуся двічі набирати повітря в легені, аби дочитати одне німецьке слово до кінця. Але вже за пів року легко обговорювала з корінними німцями погоду, покупки чи хобі - тобто теми, які не лякають місцевих. Про політику там майже не говорять - це як мінімум неввічливо.

Свій перший диплом у Німеччині глухівчанка отримала в липні 2025 року, тобто менше ніж за рік свого перебування в Німеччині. Це була нагорода в межах Міжнародного літературного конкурсу, який на-званий на честь герцога Ришельє. Галина здобула перемогу в проєкті Diamant Duke, організатором яко-го став культурний центр Akagemie LKK и асоціація Freundschaft - Brucke Gloria e.V.

Внесок творчих досягнень у міжнародну культурну співпрацю мешканки Глухова Галини Лутаєвої був визнаний офіційно, і з того моменту багатодітна мама розправила свої творчі крила ще ширше - почала виступати на сцені Франк-фурта як актриса, граючи в драматичному театрі. Нещодавно зіграла міністра в п’єсі «Голий король». А ще вона займається в вокальному колективі і співає.

Попри успіхи в акторській та сценічній діяльності, Галина мріє стати вчителькою в школі або ж організувати мовні курси для бі-женців. Саме з цією метою вона зараз і вивчає німецьку дуже добросовісно, щоб підтвердити свій рі-вень знання мови і отримати дозвіл на педагогічну роботу.

Знайшли своє місце під сонцем і сини Галини. Кожний з них обрав свій шлях, і успішно крокує до по-ставленої мети.

- Франкфурт - це місто, де можна вчитися, знайти себе в будь-якій професії і не нудьгувати ані дня, - оптимістично ділиться своїми враженнями від закордонного життя Галина. - Тут купа університетів, можливостей для стажувань і програм для молоді - від творчих проєктів до технологічних хабів. Музеї, парки, активності безкоштовні, а атмосфера така, що хо-четься розвиватися ще більше. Мо-лодим тут точно є де розігнатися!

Старший син Галини Ілля згодом виїхав на Кіпр, а молодші Микита (16 років) та Олексій (13) навчаються в німецькій школі.

- У них найвищий бал, - ділиться показниками адаптації своїх дітей-підлітків багатодітна мати. - Одна оцінка виставляється за рівень навчальних досягнень, а друга - за соціальне спілкування, адже тут дуже важливе спілкування дітей між собою та в цілому активність у новому середовищі.

Галина з синами знайшли спокій у Німеччині. «Добре, що нарешті наважилися вирватися з-під об-стрілів. Тепер ми в безпеці», - каже жінка, зазначаючи, що лише пів року тому вони з синами перестали здригатися по ночах.

З директорки телерадіокомпанії – в збирачки груш

Леся Шелест знайома багатьом українцям завдяки своїй професії: вона - успішна журналістка. На-родилася в Тростянці, але напередодні повномасштабного вторгнення працювала в Києві прессекретаркою столичного високопосадовця, а також піар-фахівчинею.

Місто Тростянець перебувало під окупацією ворога, тому Леся з двома дітьми вирвалася спочатку до однієї сестри, яка мешкає у Львові, а потім - до іншої сестри в Нідерланди. Там мешкає і до сих пір, щоправда, в 2023 році поверталася до України на посаду ди-ректорки Тростянецької телерадіокомпанії. На цю запропоновану посаду погодилася через те, що хотіла бути корисною рідній державі і рідному Тростянцю. Діти - син Ілля та донька Злата - залишилися в Нідерландах з бабусею, а Леся вдома знімала програми про військових, життя в деокупованому прифронтовому місті, яке знаходиться в 30 км від кордону з країною-агресоркою. Але зрозумівши, що вона більше потрібна як мама своїм дітям, ніж як медійниця глядачам, читачам і слухачам, по-їхала знову за кордон і намагається влаштуватися та реалізуватися на чужій землі.

- Без нідерландської мови твій соціальний статус дорівнює нулю, - розповідає жінка. - Аби вижити з дітьми в чужій країні, я вставала вдосвіта і 20 км їхала велосипедом під холодним осіннім дощем на овочевий завод, працювала там важко фізично та виснажливо по багато годин. А ще працювала посудомийкою та на кухні в ресторані, прибиральницею та збирачкою груш і яблук на підприємстві. Нам видавали гумовий одяг, але сильна злива заливала в рукави й чоботи, тому зміну відбувала мокрою та змерзлою.

Чи було шкода себе? Часом так. Але Леся усвідомлювала, що таке життя - тимчасове. І прийде час, коли вона знову зароблятиме на себе і своїх дітей улюбленою інтелектуальною працею.



	Леся Шелест

- Я за кордоном не пропала, більш того - пишаюся власними успіхами та успіхами своїх дітей, - каже Леся.

Попри важку виснажливу фізичну працю, 47-річна жінка знаходить у собі сили активно розвиватися. Маючи багаторічний досвід в українській журналістиці, тут вона мріє стати вчителькою.

А поки що Леся Шелест у Нідерландах активно займається волонтерською діяльністю - вона є учасницею Українського клубу в

м. Зандам. Бере участь у мітингах, виставках, майстерках. Виступає в якості організаторки заходів, а щосуботи на добровільних засадах викладає українську мову, літературу та культуру українським дітям у школі «Вишиванка». Леся вважає своєю важливою місією зберегти національну культурну спадщину в серцях і душах маленьких українців, які знайшли прихисток від війни за кордоном.

- Аби тримати себе в позитивному психоемоційному ресурсі, я часто згадую фразу українського публіциста Віталія Портнікова, що нам, українцям, на довгі роки доведеться звикнути до думки, що поруч у кімнаті - тінь смерті, - каже Леся. - Також я частіше говорю «Я тебе люблю» - своїм дітям, мамі та чоловіку.

Публікація підготовлена в рамках проєкту «Посилення стійкості українських медіа», який реалізується Фон-дом «Ірондель» (Швейцарія) та IRMI, Інститутом регіональної преси та інформації (Україна). Фінансується Фондом «Швейцарська солідарність (Swiss Solidarity). Висловлені погляди є виключно поглядами автора і не обов’язково відображають позицію Фонду «Ірондель» або IRMI

«Мамо, продай корову і їдь у Карпати!»

Такий напис вивела на торті Марія Борода, виготовивши його власноруч в якості подарунка своїй матусі.

26-річна Марія разом з двома дітьми дошкільного віку евакуювалася з рідної Великої Писарівки до міста Волочиськ Хмельницької області і реалізувалася тут як успішний кондитер. Про неї говорять, про неї пишуть, її показують на екранах та нагороджують на сцені.

- Рішення виїхати в більш безпечне місце я прийняла, побачивши у перший день війни колони ворожої техніки під вікнами нашого будинку, - розповідає героїня статті. - Куди саме їхати - уявлення не мала, тому просто сіли в потяг і рандомно обрали маленьке містечко Волочиськ. Сидіти без діла на новому місці не хотіла, бо потрібно було відволіктися від сумних думок про рідну домівку, чоловіка та рідних, які залишилися в безпосередньому прикордонні. Оскільки вдома я займалася випічкою, то й тут вирішила спробувати. Але якими би чудовими та якісними не були мої вироби, заробити на них я так і не змогла. Чим далі від війни, тим більша конкуренція в усьому і тому складніше знайти своє місце під сонцем.



	Подяка Марії

Зрозумівши, що відкрити власну справу й монетизувати своє кондитерське хобі в неї не вийде, Марія вирішила піти в волонтерство. Побачивши в соцмережах оголошення про те, що в місті відбудеться ярмарок, жінка запропонувала свої вироби. Випічка розлетілася миттєво, і організатори почали запрошувати її на благодійні заходи.

Марія пекла навіть по ночах: сотні різних кексиків, тортиків, тістечок прямували на благодійні акції в підтримку військових та збір коштів для ЗСУ.

Окрім випікання смаколиків у величезних масштабах, жінка зайнялася ще й розфасовуванням коробок з гуманітарною допомогою для ВПО. Це важка фізична праця, до того ж доводилося працювати по вихідних, коли її уваги вкрай потребували маленькі діти - дошкільнята Кирило та Вікторія.

- Пофасувавши 400 наборів у холодному приміщенні, я зірвала спину, - жаліється Марія. - Але не піти на склад все одно не можу. Бо відчуватиму провину за те, що я сиджу вдома з дітьми, а військові - в окопах, давно не бачивши своїх дітей.

Марія Борода в Волочиську вже три з половиною роки. І її ім’я добре знайоме місцевим мешканцям. 27-річна кондитерка - постійна учасниця всіх загальноміських благодійних заходів. Вона активно долучається до проєктів БФ «Ро-када», «Карітас» тощо. Жінка - членкиня місцевої ради ВПО, а та-кож вона безкоштовно проводить майстерки для місцевого населення з розпису пряників.

А заробляти гроші своїм кондитерським талантом Марія все ж таки почала! Викладає фотографії своїх смаколиків у соцмережах, і люди замовляють їх. Це не великий прибуток, але все ж таки приємно!



	Марія Борода

Марія почувається на новому місці цілком реалізованою і запрошує до себе з прикордоння рідню. «Якщо виїхати заважає корова, значить її треба продати», - каже Марія, і вона не жартує, адже за-раз у пріоритеті - саме людські життя!

«Ходила Охтиркою як побита собака»

Історія багатодітної мами Вікторії Бильської з Великопи-сарівської громади вражає своєю гостротою.

- У мене троє синів: старшому 17 років, а молодшим близнюкам - 14, - розповідає співрозмовниця. - Батько дітей знаходився за кордоном і в їхньому житті участі не брав. Оскільки обоє близнюків мають інвалідність, я повинна була бути з ними, не маючи можливості працювати. Поки жили вдома в Великій Писарівці, справлялися за допомогою батьків: разом тримали господарство та вирощували городину на присадибній ділянці.

Чоловік кликав нас з дітьми до себе, і я, змучившись жити під постійними ворожими обстрілами на нашому прикордонні, погодилася. Зібрала речі, налаштувалася на далеку дорогу, і перед від’їздом вирішила попрощатися з Великою Писарівкою. Була весна, а я йшла босоніж по холодній березневій землі й ревіла: земля не хотіла мене відпускати! Душа плакала. І я нікуди не поїхала. Залишилася вдома.

Та в березні 2024 року російські війська збільшили інтенсивність обстрілів, стираючи Великописа-рівську громаду з лиця землі. У нас оголосили обов’язкову евакуацію населення з примусовою евакуацією дітей. Так ми опинилися в Охтирці - за 35 км від дому, вивезені евакуаційним автобусом. На перший час нам надали притулок у місці тимчасового перебування, а потім я мала таки шукати собі житло, а значить - і роботу, адже за житло потрібно сплачувати кошти, а соціальних виплат, які наша родина отримує від держави, катастрофічно не вистачає.

До Охтирки евакуювалася майже вся Велика Писарівка, тож де жити й де працювати, шукала не тільки я. Спочатку ми оселилися в однокімнатній квартирі, яку ледве знайшли. Там був один-єдиний диванчик, на ньому спала я. А діти - покотом на підлозі. З підлоги виходили і на уроки, підключаючись онлайн. Три школярі сиділи поруч - кожен зі своїм телефоном і кожен на своєму уроці. Один одного перекрикували, створюючи хаос, який швидко перетворювався в сварки і навіть бійки. Підлітки билися між собою за право почути вчительку і бути почутим нею. Навіть за таких жахливих умов мої діти намагалися здобувати знання. Я їх розбороняла, вгамовувала та заспокоювала як могла. Сама ж потім плакала на чужій крихітній кухні від відчаю.

Я намагалася знайти роботу, щоб хоча б якось зводити кінці з кінцями. Але кому потрібна багатодітна мама-переселенка з трьома дітьми шкільного віку, двоє з яких мають інвалідність і часто хворіють? А невдовзі хазяї квартири, яку ми винаймали, виселили нас, заявивши, що продають її.

Поки мої діти з мішками речей сиділи просто неба на вулиці Охтирки, я ходила немов побита собака й шукала, куди нам приткнутися на ніч та де знайти хоча б якусь роботу, аби вижити.

Розуміла, що ми з дітьми стали заручниками обставин воєнного часу, і хоч ми і вразлива категорія, але нікому не потрібні…

Однак суворе життя мобілізувало внутрішній ресурс багатодітної матусі, і вже невдовзі вона знайшла двокімнатне житло, в якому зручно розмістилися її сини і вона. А потім ще й старший син вступив до Львівського університету, тож стало трохи просторіше. З роботою поки що у Вікторії не виходить, хоч вона й готова працювати де завгодно, аби гроші платили.

Поки пошуки робочого місця тривають, багатодітна матуся реалізує себе в творчості: пише вірші та прозу, малює, декламує, грає в театрі. Нещодавно зайняла друге місце в конкурсі читців «Я з книгою світ відкриваю», який проводився Сумською обласною науковою універсальною бібліотекою з метою популяризації українського поетичного слова та підтримки творчих талантів.

- Я вийшла до лісу і записала відео, як читаю вірш Охтирської поетеси, - розповідає історію свого успіху жінка. - На перемогу навіть не сподівалася, тому дуже здивувалася, дізнавшись, що посіла друге місце в старшій віковій категорії, хоча загалом було 120 учасників!

43-річна Вікторія Бильська вважає себе цілком успішно адаптованою переселенкою. Адже саме тут вона змогла реалізуватися в творчому плані. Жінка увійшла до поетичної спільноти культурних діячів м. Охтирка, бере участь у різних заходах. А ще вона займається в акторському колективі і виступає на сцені - грає в спектаклях.



	Вікторія в Охтирці

- Зараз найголовніше - тримати своє ментальне здоров’я в нормі, а для цього є один-єдиний рецепт - займатися улюбленою справою, - ділиться власними лайфхаками співрозмовниця. - І якщо я все життя мріяла про сцену і нарешті її знайшла, то я - дуже щаслива людина! Навіть зі статусом ВПО, навіть без свого житла і без роботи. Все це неодмінно буде. А поки що важливо підтримувати себе позитивом і робити те, що подобається. Адже моїм дітям потрібна не виснажена мама, а - щаслива!

***

Сподіваємось, всі наші героїні обов’язково повернуться після перемоги додому, а свій позитивно-продуктивний ресурс, збережений та примножений у тилу, вони спрямують на відновлення та відбудову рідної України.

Оксана Ковальова

Приєднуйтесь до нас у соцмережах та оперативно отримуйте найважливіші новини:

💙Telegram

💛Facebook

п»ї

Будь в курсі!

Туфлі на низькому каблуку: елегантність, яку зручно носити щодня

Не кожна пара туфель має вимагати особливої нагоди. Іноді найцінніше взуття в гардеробі - це саме те, яке виглядає акуратно, додає образу жіночності, але не змушує рахувати кроки до кінця дня. Туфлі на низькому каблуку добре підходять для міста...

UPG продовжує розширювати мережу: чергова АЗС розпочала роботу на Сумщині

Мережа АЗС UPG надалі розвиває автозаправну інфраструктуру Сумщини, інвестуючи у її відновлення. Компанія відкрила ще одну АЗС в місті. Нова станція вже працює за адресою: м. Суми, просп. Лушпи 6/2 Станція пройшла технічну підготовку перед запуском: очищення резервуарів, оновлення обладнання та перевірку точності наливу...

Наші читачі дуже часто запитують, де саме, в яких торгових точках можна знайти тижневик «Ваш шанс»? Щиро раді зацікавленістю у виданні і надаємо вичерпний перелік місць, де реалізують газету.