Обпалені війною: 2-річна Віка з Великописарівщини ще не знає, що її татка немає в живих...
Іван Макайда загинув на третій день війни під час бомбардування військової частини в Охтирці. Саме йому надавала допомогу медична сестра Анна Рубякіна (про неї та її 3-річного сина Дмитрика, який досі кличе маму, ми нещодавно писали). Іван та Анна були однолітками та сусідами, мешкали в одній громаді. І загинули разом, від однієї бомби… Газета «Ваш шанс» дізналася трагічну історію родини Макайд із перших вуст.
Чужих дітей не буває
Людмила Валентинівна – багатодітна мати: у 1988 році народила двійнят Ваню та Галинку, а згодом, у 1991-му, ще й Віталіка. Але материнського тепла в жінки вистачало і на хлопчиків та дівчаток, позбавлених любові біологічних батьків із різних причин. Адже Людмила працювала вихователем Правдинської школи-інтернату. Діти-сироти теж стали для неї рідними: саме їм вона присвячувала весь свій робочий час, наповнюючи їх життя простими, але такими необхідними проявами, як людяність, щирість, співчуття…
Потім у професійній діяльності Людмили Валентинівни Макайди відбулися зміни - спочатку вона стала художнім керівником Іванівського будинку культури, а потім – очолила Центр культури та дозвілля в Кириківській громаді.
Не лише син, а й батько
Життя тривало, дітлахи виросли та роз’їхались. Із матір’ю залишився жити лише Іванко. Юнак закінчив Великописарівське ПТУ, отримавши спеціальність автослюсаря. Свої знання застосовував на СТО, куди пішов працювати, а потім так склалося, що поїхав заробляти гроші до Охтирського пивзаводу та на будівництві в Дніпро.
Згодом Іван побудував і свою родину. А через деякий час створив нову. Від обох шлюбів - по дитині: хлопчик та дівчинка, яких він дуже любив і намагався забезпечити батьківською турботою та всім необхідним.
Доля захисника
Мріяв, аби діти жили в мирній державі, тому й пішов захищати її в 2015 році - в зону бойових дій на Донбас. У 2018-му, по закінченні контракту, повернувся додому. А через чотири роки знову одягнув військову форму та взяв до рук зброю, адже почалася війна. Повістка по мобілізації приходила двічі: перший раз чоловіка не було вдома, а наступного вже отримав її на руки. Зрадів, адже поривався воювати.
Зранку 26 лютого Іван поїхав до Охтирської військової частини, отримав зброю та знаряддя, і повинен був все це відвезти на бойові позиції власною автівкою. Тільки завантажив - пролунав вибух. Бійця відкинуло вибуховою хвилею в бік, але все одно зачепило. Побратими привели його до санчастини. Аж тут - знову вибух. А трохи згодом, в самій частині, коли пораненому робили перев’язку, пролунав іще один. І цей, третій, став фатальним: Івана та медичну сестру Анну, яка надавала йому допомогу, накрило. Вони опинилися під завалами військової частини. Разом з усіма, хто там перебував.
Серце матері блукало по госпіталях, лікарнях та моргах…
Це були дуже страшні та складні дні: сповнені невідомості, жаху та сподівань. Рідні воїна Макайди до останнього вірили в те, що Ваня живий. «Він був на зв’язку до 13.30, а потім перестав виходити, - згадує Людмила. - Аж раптом зателефонувала моя колега та повідомила, що з Ванею все нормально. Вона якось так сказала, мовляв, його «одкапали», і він у госпіталі в Полтаві. Я так зрозуміла, що його відкАпали крапельницею і заспокоїлася. Але насправді вона мала на увазі, що його відкопАли з-під завалів. Я ще поцікавилася, звідки в неї така інформація, а колега відповіла, що разом з моїм сином у медичній установі знаходиться її знайомий, і він все це розповів».
Яким же було розчаруванням матері, коли вона зателефонувала до госпіталю аби дізнатися, чи дійсно її дитина лежить там, і почула, що такий боєць у списках не значиться. Не було Івана і в інших лікарнях по дорозі з Охтирки до Полтави: жінка зв’язувалася з усіма населеними пунктами, і скрізь чула нестерпну відповідь про відсутність такої людини.
28-го числа Людмила Валентинівна почала шукати синочка в морзі: тричі телефонувала туди, а їй казали, що серед загиблих його немає. А близько 14 години патологоанатоми самі їй подзвонили і повідомили, що Іван мертвий, і привезли його сюди ще дві доби тому…
Він - поруч
1 березня Героя поховали. «Весь побитий, понівечений, з дірою в голові, - описує вигляд свого сина співрозмовниця. - А документи -всі в цеглі, відшкрябували довго…».
Як впоралося материнське серце з цією непоправною втратою та чи впоралося взагалі? Людмила зізнається, що заспокоює себе лише тим, що Іван – поруч: похований у рідному селі, і будь-якої миті можна сходити до нього на могилку.
Маленька Вікуся досі не знає, що вже ніколи не побачить свого батька. Мама та бабуся не кажуть дівчинці, що він помер. Натомість сказали, що він тепер мешкає в новому домі: на кладовищі, куди регулярно навідується родина. Дитина біжить по цвинтарю до знайомої могилки: «В цьому будиночку живе мій тато!». Сідає, щось там йому розказує, цілує фотографію…
Оксана Ковальова
Приєднуйтесь до нас у соцмережах та оперативно отримуйте найважливіші новини:
💙 Telegram
Приєднуйтесь до нас у соцмережах та оперативно отримуйте найважливіші новини:
Топ-10 джерел безперебійного живлення
Часті перепади напруги та раптові аварійні вимкнення електроенергії створюють суттєву загрозу для дорогої домашньої техніки. Вони спричиняють втрату незбережених даних, збої програмного забезпечення та передчасне зношування внутрішніх компонентів...
Наші читачі дуже часто запитують, де саме, в яких торгових точках можна знайти тижневик «Ваш шанс»? Щиро раді зацікавленістю у виданні і надаємо вичерпний перелік місць, де реалізують газету.
