Під обстрілами, проте незламні: мешканці Сумщини, незважаючи на два роки війни, відновлюють селища, підтримують армію і вірять в Перемогу
24 лютого - друга річниця з моменту повномасштабного вторгнення росії в Україну. Українцям, на долю яких випало випробування війною, довелося мобілізувати власні сили для адаптування в нових реаліях воєнного часу, зробити певні висновки та прийняти конкретні рішення. Зараз кожний з нас складає іспит на власну вартість: чи вдалося нам протистояти викликам війни та зберегти в своєму серці доброту, людяність, чесність і порядність, чи навіть примножити їх?
У будь-якому випадку кожний вже ніколи не буде таким, як раніше. Він буде іншим: хтось кращим, хтось гіршим – в залежності від того, хто та чим наповнив свою душу за цей випробувальний період.
Повномасштабна війна триває вже два роки. Мабуть, немає людини, якої б вона не торкнулася та пройшла повз. Ми поспілкувалися з мешканцями прикордоння Сумщини: як ці два воєнні роки змінили їхні життя?
Любов Чуприна, головна медсестра Великописарівської лікарні: «Відбулася переоцінка цінностей та відношення до деяких людей. Постійне напруження (стреси від обстрілів, коли все всередині буквально калатає) позначається на самому настрої та здоров’ї. Вже насторожено реагую на звуки (закриття дверцят в автівці чи якийсь стукіт, коли щось розвантажують). Навіть якщо знаходжуся далеко від Великописарівської громади... Та найбільший страх – за дітей, адже вони можуть бути вдома під час обстрілів, а я не поруч з ними, а на роботі. Інколи здають нерви і немає тієї витримки, яка була за мирних часів».
Світлана Яночкіна, співробітниця дитячо-юнацької спортивної школи: «Раніше ми жили великою родиною: я, чоловік, донька, зять та двоє онучок. Але через постійні гучні обстріли донька з сім’єю виїхала в більш безпечне місце. Залишилися ми з чоловіком удвох. Дуже страшно жити зараз у Великій Писарівці. Боїмося вийти з хати надвір. Минулої п’ятниці була у дворі, аж тут летить та свистить просто над головою смертоносний снаряд! В мене від жаху волосся дибки піднялося! Добре, що встигла забігти в будинок, бо близько до дверей була. Снаряд упав та розірвався на сусідських городах: тепер там вирва.
В роботі теж багато чого змінилося: до війни в нашій ДЮСШ було майже 250 спортсменів з Великорисарівської громади, а зараз удвічі менше. Виїхали дітки. Та й які тут можуть бути заняття спортом під ворожим вогнем? Прилетіти може будь-якої миті будь-куди. А якщо «приліт» і станеться десь далі, то все одно вибуховою хвилею дістане чи осколками влучить. Та попри всі складнощі, ми все одно намагаємося спортивно розвивати тих школярів, які мешкають в нашій громаді. Діти їздять на чемпіонати та змагання обласного та всеукраїнського рівнів, привозять додому нагороди та медалі».
Наталія Гонтаренко, колишня працівниця пологового будинку: «Хоч мешкаємо ми трохи далі від кордону з ворогом, але в нас чутно все, що відбувається там. Страшно так, що не можна навіть словами передати! Постійні стреси перетворили життя на кошмар. А виходу ніякого немає: нікуди не поїдеш! Будемо вже тут якось виживати. Не знаємо, що на нас чекає попереду, адже все так невизначено: за всю війну росіяни не чіпали наше селище Ямне, а в січні як показилися: скинули на центр села 4 ракети! Пошкодили школу та житлові будинки.
Як війна вплинула конкретно на нашу родину? Син, який навчається в медичному університеті на лікаря-анестезіолога, проходить зараз інтернатуру. Планував пройти її з подальшим працевлаштуванням в лікарні Сум чи Харкова, але тепер йому довелося їхати до Полтави. Тепер він далеко від рідного дому та від нас».
Сергій Романенко, с. Бранцівка Краснопільського району: «Життя змінилося майже докорінно. Живемо під постійними обстрілами. Дуже налякані. Перебування в постійній тривозі та стресах безслідно не проходить, страждає здоров’я та психологічний стан. Війна вбила в мені творчу людину. Вбила мою музу. Раніше писав вірші, друкувався в поетичних альманахах. А зараз немає ні сил, ні натхнення.
Мені 63 роки, за віком вже пенсіонер, але пенсії не заслужив – немає стажу. Бо роками їздив по заробітках, забезпечуючи свою багатодітну родину (в нас троє дітей). А тепер сиджу без грошей… Так і живемо. По можливості доначу на українську армію. Мої діти не служать, а от сусід – так. Тому коли побачу інформацію про збір коштів на потреби його бригади, то перераховую скільки можу. Вважаю, що допомагати захисникам потрібно саме адресно, щоб точно кожна наша копійка пішла за направленням, а не сумнівним благодійним фондам!».
Іван Лукич, пенсіонер та працівник газового господарства: «Життя при війні – не життя. Але я не опускаю рук. Зробив вдома тематичний патріотичний куточок - там у мене розгорнутий прапор, вишиванка та інші атрибути української держави. Віримо в Перемогу, і не просто віримо, а наближаємо її власними зусиллями! Я вже на заслуженому відпочинку, але продовжую працювати на користь громади та країни».
Олексій Скоркін, музейний діяч: «Війна змусила мене працювати вдвічі більше. Створив не один музей, а два. Щоб увічнити в пам’яті нащадків побільше експонатів народного вжитку. Після обстрілів доводиться відновлювати те, що вже зробив. Та це не привід спинятися. Навпаки, виникає бажання робити свою справу попри все. Росіяни гатять по будинках, руйнуючи все нажите роками, а я з оптимізмом майструю дерев’яного возика, який прикрасить музейну територію! Над головою з гулом і свистом пролітають ракети та снаряди, а я облаштовую на вулиці локацію: хочу зробити піч, на якій варитиму борщ у вишиваній сорочці та солом’яній шляпі, і співати «Гайдамаків», граючи на бандурі!
Саме війна за ці два роки змусила мене використовувати те, чому навчався в дитинстві та юності: гру на музичних інструментах, співи, і навіть червоний університетський диплом, адже без дипломатії, психології та управління фінансами зараз ніяк!»
Оксана Ковальова
Приєднуйтесь до нас у соцмережах та оперативно отримуйте найважливіші новини:
💙 Telegram
Приєднуйтесь до нас у соцмережах та оперативно отримуйте найважливіші новини:
Туфлі на низькому каблуку: елегантність, яку зручно носити щодня
Не кожна пара туфель має вимагати особливої нагоди. Іноді найцінніше взуття в гардеробі - це саме те, яке виглядає акуратно, додає образу жіночності, але не змушує рахувати кроки до кінця дня. Туфлі на низькому каблуку добре підходять для міста...
UPG продовжує розширювати мережу: чергова АЗС розпочала роботу на Сумщині
Мережа АЗС UPG надалі розвиває автозаправну інфраструктуру Сумщини, інвестуючи у її відновлення. Компанія відкрила ще одну АЗС в місті. Нова станція вже працює за адресою: м. Суми, просп. Лушпи 6/2 Станція пройшла технічну підготовку перед запуском: очищення резервуарів, оновлення обладнання та перевірку точності наливу...
Наші читачі дуже часто запитують, де саме, в яких торгових точках можна знайти тижневик «Ваш шанс»? Щиро раді зацікавленістю у виданні і надаємо вичерпний перелік місць, де реалізують газету.
