Виїхати з «нуля» й почати життя з «нуля»: як пристосовуються вимушені переселенки з Сумщини до нових умов
24 лютого 2022 року – ця дата докорінно змінила долі українців, особливо тих, хто вирішив евакуюватися в більш безпечні регіони, вмістивши в пару валіз все нажите.
Тест на витривалість
Розпочинати життя з чистого аркуша, маючи на руках лише вкрай необхідні речі та дітей, заради яких і було прийняте рішення виїжджати, – означає свідомо зробити крок назустріч невідомості та невизначеності, отримати статус внутрішньо переміщеної особи й розраховувати виключно на самого себе і власні сили.
Зазвичай люди рятуються від війни, виїжджаючи в відносно спокійні тилові регіони України – на Захід, а також – за кордон. Величезна кількість переселенців у західних областях нашої держави створює шалену конкуренцію в пошуку житла й працевлаштуванні, що суттєво ускладнює процес адаптації і змушує багатьох повертатися назад додому в свій усталений ритм життя. До того ж ситуація в країні змінюється з кожним днем, і, на превеликий жаль, не на користь переселенців...
Та попри всі складнощі й обставини воєнного часу, є такі ВПО, що змогли не тільки адаптуватися до нових умов, а й досягти певних успіхів!
Як Галя з Глухова стала міністром у Німеччині
46-річна Галина Лутаєва доволі відома в своєму рідному Глухові: ділова жінка успішно поєднувала своє багатодітне материнство з власним бізнесом - магазинами одягу, без відриву на лікарняні та декретні відпустки. Вона була прикладом і взірцем для основної маси матусь, адже виховувала своїх трьох синів з певного віку сама, без помічників, розраховуючи лише на власні сили. І цілком справлялася!
Рішення про переїзд до Німеччини вона прийняла після того, як одного липневого дня в центрі Глухова внаслідок артобстрілу загинув однокласник її сина, ще більше десяти людей були поранені.
Галина мобілізувала увесь свій ресурс, швидко зібрала дітей та валізи і невдовзі вже була в Франкфурті. Маму з трьома дітьми поселили в гуртожиток, де мешкають українські біженці.
- Цей гуртожиток є і залишається для нас ключовим і найважчим моментом проживання в Німеччині, - зізнається жінка. – Перші дні я була в шоці. Виснажлива дорога, нерви на нулі, мова – як космічний шум. Я щиро чекала, що українці, які виїхали раніше, допоможуть нам хоча би теплим чаєм, добрим словом, порадою та моральною підтримкою. Але, як виявилося, розраховувати я мусила лише на себе. Однак зрештою я знайшла в Німеччині своїх людей, тому все добре!
Галина Лутаєва не просто вижила з трьома дітьми, ледь жевріючи, а – досягла певних успіхів як творча особистість!
Зі слів Галини, є два типи біженців: ті, хто сидять і чекає соцвиплат, і ті, хто намагається збудувати нове життя на новому місці. Вона – другий варіант. Зазначає, що найскладніше в Франкфурті було тим, хто вдома в Україні мав високі посади. Бо тут ти стаєш «ніким і нічим» і починаєш не тільки жити з «нуля», але й говорити. Без знання німецької – тут ніяк, щоправда, якщо хтось тебе не зрозумів, завжди можна усміхнутися. Усмішка – універсальна мова, яку вчити не потрібно!
І все ж жінка з синами взялися за вивчення німецької мови.
- На мультимедійних курсах – справжня мініверсія ООН: Індія, Італія, Україна, Іран, Ірак тощо, - згадує свої враження від мовних курсів співрозмовниця. – Німеччина серйозно підходить до інтеграції, тому уроки проходять виключно німецькою. У 46 років я знову стала першокласницею: ази, букви. Вчуся двічі набирати повітря в легені, аби дочитати одне німецьке слово до кінця. Але вже за пів року легко обговорювала з корінними німцями погоду, покупки чи хобі – тобто, теми, які не лякають місцевих. Про політику там майже не говорять – це як мінімум неввічливо.
Свій перший диплом у Німеччині глухівчанка отримала в липні 2025 року, тобто менше ніж за рік свого перебування в Німеччині. Це була нагорода в межах Міжнародного літературного конкурсу, який названий на честь герцога Ришельє. Галина здобула перемогу в проєкті «Diamant Duke», організатором якого став культурний центр «Akagemie LKK» и асоціація «Freundschaft – Brucke Gloria e.V.».
Внесок творчих досягнень у міжнародну культурну співпрацю мешканки Глухова Галини Лутаєвої був визнаний офіційно, і з того моменту багатодітна мама розправила свої творчі крила ще ширше – почала виступати на сцені Франкфурта як актриса, граючи в драматичному театрі. Нещодавно зіграла міністра в п’єсі «Голий король». А ще вона займається в вокальному колективі і співає.
Попри успіхи в акторській та сценічній діяльності, Галина мріє стати вчителькою в школі або ж організувати мовні курси для біженців. Саме з цією метою вона зараз і вивчає німецьку дуже добросовісно, щоб підтвердити свій рівень знання мови і отримати дозвіл на педагогічну роботу.
Знайшли своє місце під сонцем і сини Галини. Кожний з них обрав свій шлях, і успішно крокує до поставленої мети.
- Франкфурт – це місто, де можна вчитися, знайти себе в будь-якій професії і не нудьгувати ані дня, - оптимістично ділиться своїми враженнями від закордонного життя – буття героїня статті. – Тут купа університетів, можливостей для стажувань і програм для молоді – від творчих проєктів до технологічних хабів. Музеї, парки, активності безкоштовні, а атмосфера така, що хочеться розвиватися ще більше. Молодим тут точно є де розігнатися!
Старший син Галини Ілля згодом виїхав на Кіпр, а молодші Микита (16 років) та Олексій (13) навчаються в німецькій школі.
- У них найвищий бал, - ділиться показниками успішної адаптації своїх дітей-підлітків багатодітна матуся. – Одна оцінка виставляється за рівень навчальних досягнень, а друга – за соціальне спілкування, адже тут дуже важливе спілкування дітей між собою та в цілому активність у новому середовищі.
Галина з синами знайшли спокій у Німеччині. «Добре, що нарешті наважилися вирватися з-під обстрілів. Тепер ми в безпеці», - каже жінка, зазначаючи, що лише пів року тому вони з синами перестали здригатися по ночах.
З директорки телерадіокомпанії – в збирачки груш
Леся Шелест знайома багатьом українцям завдяки своїй професії: вона – успішна журналістка. Народилася в Тростянці, але напередодні повномасштабного вторгнення працювала в Києві прессекретаркою столичного високопосадовця, а також піар-фахівчинею.
Місто Тростянець перебувало під окупацією ворога, тому Леся з двома дітьми вирвалася спочатку до однієї сестри, яка мешкає у Львові, а потім – до іншої сестри в Нідерланди. Там мешкає і до сих пір, щоправда, в 2023 році поверталася до України на посаду директорки Тростянецької телерадіокомпанії. На цю запропоновану посаду погодилася через те, що хотіла бути корисною рідній державі і рідному Тростянцю. Діти – син Ілля та донька Злата, залишилися в Нідерландах з бабусею, а Леся вдома знімала програми про військових, життя в деокупованому прифронтовому місті, яке знаходиться в 30 км від кордону з країною-агресоркою. Але зрозумівши, що вона більше потрібна як мама своїм дітям, ніж як медійниця глядачам, читачам і слухачам, поїхала знову за кордон і намагається влаштуватися та реалізуватися на чужій землі.
- Без нідерландської мови твій соціальний статус дорівнює нулю, - розповідає жінка. – Аби вижити з дітьми в чужій країні, я вставала вдосвіта і 20 км їхала велосипедом під холодним осіннім дощем на овочевий завод, працювала там важко фізично та виснажливо по багато годин. А ще працювала посудомийкою та на кухні в ресторані, прибиральницею та збирачкою груш і яблук на підприємстві. Нам видавали гумовий одяг, але сильна злива заливала в рукави й чоботи, тому зміну відбувала мокрою за змерзлою.
Чи було шкода себе? Часом так. Але Леся усвідомлювала, що таке життя – тимчасове. І прийде час, коли вона знову зароблятиме на себе і своїх дітей улюбленою інтелектуальною працею.
- Я за кордоном не пропала, більш того – пишаюся власними успіхами та успіхами своїх дітей, - каже Леся.
Попри важку виснажливу фізичну працю, 47-річна жінка знаходить у собі сили активно розвиватися. Маючи багаторічний досвід в українській журналістиці, тут вона мріє стати вчителькою.
А поки що Леся Шелест у Нідерландах активно займається волонтерською діяльністю – вона є учасницею Українського клубу в м. Зандам. Бере участь у мітингах, виставках, майстерках. Виступає в якості організаторки заходів, а щосуботи на добровільних засадах викладає українську мову, літературу та культуру українським дітям у школі «Вишиванка». Леся вважає своєю важливою місією зберегти національну культурну спадщину в серцях і душах маленьких українців, які знайшли прихисток від війни за кордоном.
- Аби тримати себе в позитивному психоемоційному ресурсі, я часто згадую фразу українського публіциста Віталія Портнікова, що нам, українцям, на довгі роки доведеться звикнути до думки, що поруч у кімнаті – тінь смерті, - каже Леся. – Також я частіше говорю «Я тебе люблю» - своїм дітям, мамі та чоловіку.
«Мамо, продай корову і їдь у Карпати!»
Такий напис вивела на торті Марія Борода, виготовивши його власноруч в якості подарунка своїй матусі.
26-річна Марія разом з двома дітьми дошкільного віку евакуювалася з рідної Великої Писарівки до міста Волочиськ Хмельницької області і реалізувалася тут як успішний кондитер. Про неї говорять, про неї пишуть, її показують на екранах та нагороджують на сцені.
- Рішення виїхати в більш безпечне місце я прийняла, побачивши у перший день війни колони ворожої техніки під вікнами нашого будинку, - розповідає героїня статті. - Куди саме їхати – поняття не мала, тому просто сіли в потяг і рандомно обрали маленьке містечко Волочиськ. Сидіти без діла на новому місці не хотіла, бо потрібно було відволіктися від сумних думок про рідну домівку, чоловіка та рідних, які залишилися в безпосередньому прикордонні. Оскільки вдома я займалася випічкою, то й тут вирішила спробувати. Але якими би чудовими та якісними не були мої вироби, заробити на них я так і не змогла. Чим далі від війни, тим більша конкуренція в усьому і тому складніше знайти своє місце під сонцем.
Зрозумівши, що відкрити власну справу й монетизувати своє кондитерське хобі в неї не вийде, Марія вирішила піти в волонтерство. Побачивши в соцмережах оголошення про те, що в місті відбудеться ярмарок, жінка запропонувала свої вироби. Випічка розлетілася миттєво, і організатори почали запрошувати її на благодійні заходи.
Марія пекла навіть по ночах: сотні різних кексиків, тортиків, тістечок прямували на благодійні акції в підтримку військових та збір коштів для ЗСУ.
Окрім випікання смаколиків у величезних масштабах, жінка зайнялася ще й розфасовуванням коробок з гуманітарною допомогою для ВПО. Це важка фізична праця, до того ж доводилося працювати по вихідних, коли її уваги вкрай потребували маленькі діти – дошкільнята Кирило та Вікторія.
- Пофасувавши 400 наборів у холодному приміщенні, я зірвала спину, - жаліється молода матуся. – Але не піти на склад все одно не можу. Бо відчуватиму провину за те, що я сиджу вдома з дітьми, а військові – в окопах, давно не бачивши своїх дітей.
Марія Борода в Волочиську вже три з половиною роки. І її ім’я добре знайоме місцевим мешканцям. 27-річна кондитерка – постійна учасниця всіх загальноміських благодійних заходів. Вона активно долучається до проєктів БФ «Рокада», «Карітас» тощо. Жінка – членкиня місцевої ради ВПО, а також вона безкоштовно проводить майстерки для місцевого населення з розпису пряників.
А заробляти гроші своїм кондитерським талантом Марія все ж таки почала! Викладає фотографії своїх смаколиків у соцмережах і люди замовляють їх. Це не великий прибуток, але все ж таки приємно!
Марія почувається на новому місці цілком реалізованою і запрошує до себе з прикордоння рідню. «Якщо виїхати заважає корова, значить її треба продати», - каже Марія, і вона не жартує, адже зараз у пріоритеті – саме людські життя!
«Ходила Охтиркою як побита собака»
Історія багатодітної мами Вікторії Бильської з Великописарівської громади вражає своєю гостротою.
- У мене троє синів: старшому 17 років, а молодшим близнюкам – 14, - розповідає співрозмовниця. – Батько дітей знаходився за кордоном і в їхньому житті участі не брав. Оскільки обоє близнюків мають інвалідність, я повинна була бути з ними, не маючи можливості працювати. Поки жили вдома в Великій Писарівці, справлялися за допомогою батьків: разом тримали господарство та вирощували городину на присадибній ділянці.
Чоловік кликав нас з дітьми до себе, і я, змучившись жити під постійними ворожими обстрілами на нашому прикордонні, погодилася. Зібрала речі, налаштувалася на далеку дорогу, і перед від’їздом вирішила попрощатися з Великою Писарівкою. Була весна, а я йшла босоніж по холодній березневій землі й ревіла: земля не хотіла мене відпускати! Душа плакала. І я нікуди не поїхала. Залишилася вдома.
Та в березні 2024 року російські війська збільшили інтенсивність обстрілів, стираючи Великописарівську громаду з лиця землі. У нас оголосили обов’язкову евакуацію населення з примусовою евакуацією дітей. Так ми опинилися в місті Охтирка - за 35 км від дому, вивезені евакуаційним автобусом. На перший час нам надали притулок у місці тимчасового перебування, а потім я мала таки шукати собі житло, а значить – і роботу, адже за житло потрібно сплачувати кошти, а соціальних виплат, які наша родина отримує від держави, катастрофічно не вистачає.
До Охтирки евакуювалася майже вся Велика Писарівка, тож де жити й де працювати, шукала не тільки я. Спочатку ми оселилися в однокімнатній квартирі, яку ледве знайшли. Там був один-єдиний диванчик, на ньому спала я. А діти – покотом на підлозі. З підлоги виходили і на уроки, підключаючись онлайн. Три школяри сиділи поруч – кожен зі своїм телефоном і кожен на своєму уроці. Один одного перекрикували, створюючи хаос, який швидко перетворювався в сварки і навіть бійки. Підлітки билися між собою за право почути вчительку і бути почутим нею. Навіть за таких жахливих умов мої діти намагалися здобувати знання. Я їх розбороняла, вгамовувала та заспокоювала, як могла. Сама ж потім плакала на чужій крихітній кухні від відчаю.
Я намагалася знайти роботу, щоб хоча б якось зводити кінці з кінцями. Але кому потрібна багатодітна мама-переселенка з трьома дітьми шкільного віку, двоє з яких мають інвалідність і часто хворіють? А невдовзі хазяї квартири, яку ми винаймали, виселили нас, заявивши, що продають її.
Поки мої діти з мішками речей сиділи просто неба на вулиці Охтирки, я ходила немов побита собака й шукала, куди нам приткнутися на ніч та де знайти хоча б якусь роботу, аби вижити.
Розуміла, що ми з дітьми стали заручниками обставин воєнного часу, і хоч ми і вразлива категорія, але нікому не потрібні…
Однак суворе життя мобілізувало внутрішній ресурс багатодітної матусі, і вже невдовзі вона знайшла двокімнатне житло, в якому зручно розмістилися її сини і вона. А потім ще й старший син вступив до Львівського університету, тож стало трохи просторіше. З роботою поки що у Вікторії не виходить, хоч вона й готова працювати де завгодно, аби гроші платили.
Поки пошуки робочого місця тривають, багатодітна матуся реалізує себе в творчості: пише вірші та прозу, малює, декламує, грає в театрі. Нещодавно зайняла друге місце в конкурсі читців «Я з книгою світ відкриваю», який проводився Сумською обласною науковою універсальною бібліотекою з метою популяризації українського поетичного слова та підтримки творчих талантів.
- Я вийшла до лісу і записала відео, як читаю вірш Охтирської поетеси, - розповідає історію свого успіху жінка. – На перемогу навіть не сподівалася, тому дуже здивувалася, дізнавшись, що посіла друге місце в старшій віковій категорії, хоча загалом було 120 учасників!
43-річна Вікторія Бильська вважає себе цілком успішно адаптованою переселенкою. Адже саме тут вона змогла реалізуватися в творчому плані. Жінка увійшла до поетичної спільноти культурних діячів м. Охтирка, бере участь у різних заходах. А ще вона займається в акторському колективі і виступає на сцені – грає в спектаклях.
- Зараз найголовніше – тримати своє ментальне здоров’я в нормі, а для цього є один-єдиний рецепт – займатися улюбленою справою, - ділиться власними лайфхаками співрозмовниця. – І якщо я все життя мріяла про сцену і нарешті її знайшла, то я – дуже щаслива людина! Навіть зі статусом ВПО, навіть без свого житла і без роботи. Все це неодмінно буде. А поки що важливо підтримувати себе позитивом і робити те, що подобається. Адже моїм дітям потрібна не виснажена мама, а – щаслива!
***
Сподіваємось, всі наші героїні обов’язково повернуться після перемоги додому, а свій позитивно-продуктивний ресурс, збережений та примножений у тилу, вони спрямують на відновлення та відбудову рідної України.
Оксана Ковальова
Публікація підготовлена в рамках проєкту «Посилення стійкості українських медіа», який реалізується Фондом «Ірондель» (Швейцарія) та IRMI, Інститутом регіональної преси та інформації (Україна). Фінансується Фондом «Швейцарська солідарність (Swiss Solidarity). Висловлені погляди є виключно поглядами автора і не обов’язково відображають позицію Фонду «Ірондель» або IRMI
Приєднуйтесь до нас у соцмережах та оперативно отримуйте найважливіші новини:
Туфлі на низькому каблуку: елегантність, яку зручно носити щодня
Не кожна пара туфель має вимагати особливої нагоди. Іноді найцінніше взуття в гардеробі - це саме те, яке виглядає акуратно, додає образу жіночності, але не змушує рахувати кроки до кінця дня. Туфлі на низькому каблуку добре підходять для міста...
UPG продовжує розширювати мережу: чергова АЗС розпочала роботу на Сумщині
Мережа АЗС UPG надалі розвиває автозаправну інфраструктуру Сумщини, інвестуючи у її відновлення. Компанія відкрила ще одну АЗС в місті. Нова станція вже працює за адресою: м. Суми, просп. Лушпи 6/2 Станція пройшла технічну підготовку перед запуском: очищення резервуарів, оновлення обладнання та перевірку точності наливу...
Наші читачі дуже часто запитують, де саме, в яких торгових точках можна знайти тижневик «Ваш шанс»? Щиро раді зацікавленістю у виданні і надаємо вичерпний перелік місць, де реалізують газету.
