«Думали, Дідові вже хана»
Як 58-річний сумчанин Юрій Стрельченко вижив під землею і знову повернувся на службу
ЧОТИРИ з половиною години його діставали з-під землі. Побратими на Дон-басі вже сумнівалися, чи живий. А потім побачили руку - пальці ворушилися. Так вони зрозуміли: Юрій Стрельченко, якого всі називають Дідом, ще тут. З ними. Живий.
58-річний сумчанин і нині служить у війську - головним сержантом взводу 158 окремої механізованої бригади. Тепер його завдання - навчати тих, хто тільки приходить у підрозділ.
За плечима Юрія Володимиро-вича - Афганістан, служба у спецназі, Чечня. А 24 лютого 2022 року він знову взяв до рук зброю, щоб захищати сім’ю, рідний дім, Суми та Україну.
З першого дня - в строю
У перші години повномасштабної війни у Сумах зібралася невелика група добровольців. Спо-чатку їх було 14-16. За ніч стало понад 40, під ранок - близько 60. За тиждень сформувалася рота. Тоді, каже Юрій, ніхто особливо не питав, хто ким був раніше. Треба було щось робити - люди робили.
 |
|
|
 |
Юрій Стрельченко |
|
|
|
На автосервісі, що у мікрорайоні Василівка, допомагали всі, хто приходив. Хтось заряджав магазини, хтось робив коктейлі. Долу-чалися навіть безхатьки. «Взагалі, кожен робив свою справу. Роботи вистачало всім», - згадує Юрій.
У його групі були люди з різним досвідом: ті, хто добре володів зброєю, займався розвідкою або мав досвід штурмової роботи. Бу-ли колишні танкісти й механіки, які зналися на БТРах і БМП. «Їхнім завданням було шукати російсь-ких військових і знищувати їх. Як-що залишалася техніка - забирали її. Інші займалися охороною об’єктів, чергували, підвозили боєприпаси, їжу та одяг», - розповідає чоловік.
Так сформована в перші дні у Сумах рота пройшла бої на Сумщині, а в травні 2022 року увійшла до складу окремого 63 Сумського стрілецького батальйону. «Це була справжня бойова рота», - говорить Юрій Володими-рович.
Від десанту - до спецназу
До повномасштабної війни Юрій Стрельченко вже мав чималий військовий досвід. Після шко-ли його призвали до радянської армії. Ще під час навчання в училищі він займався парашутним спортом, тому потрапив до повітряно-десантних військ. Звідти - до спецназу. «Відбір був жорсткий. Руко-пашний бій, стрибки - загалом усе, де ти міг проявити себе на витривалість. Я дуже хотів - і пройшов!» - згадує головний сержант.
Так він опинився у 22 окремій бригаді спеціального призначення ГРУ. З 1986-го до 1989 року воював в Афганістані - аж до самого виведення радянських військ. Був командиром диверсійної групи. Про ті роки Юрій Володимирович згадує неохоче. Каже лише: служба як служба - було всього. Після повернення додому одружився, у родині народився старший син. Юрій пішов працювати на «Хім-пром» у Сумах.
Але військовий досвід на цьому не завершився. Згодом він добровольцем вирушив до Чечні, де на десять місяців знову опинився на війні. Після повернення продовжив працювати на заводі. Саме там сталася невелика історія, яка згодом дала йому позивний.
Одного дня в цех прийшов працювати молодий хлопець. Юрій подивився на нього - обличчя здалося знайомим: «Запитав прізвище, потім - хто його батько. І зрозумів: це син людини, з якою я колись воював. Кажу: «Передавай батьку привіт, він мене має пам’ятати».
Минуло два тижні. Хлопець приїхав і говорить: «Дєд, а він тебе пам’ятає». Так Юрій і став Дідом.
«Коли стукаю - значить, живий»
Після Сумщини підрозділ Юрія перекинули на Донбас, де тривали важкі бої. Загиблі та поранені. Побратимів витягували з-під об-стрілів, надавали допомогу, а по-тім знову поверталися на позиції.
«Знаєте, донині багато чого, коли згадую, на мене дуже «нагрібає», як у нас кажуть - «рве фля-гу». Деякі моменти, та й не тільки ці, ніби вже далеко, а варто тільки згадати - все знову перед очима. У перші дні, коли ми поїхали на Донбас, у нас були загиблі побратими. Ми їх витягували… І це, знаєте, таке, що словами важко передати… Такі речі просто так із голови не виходять. Вони залишаються з тобою назавжди. Та після цього ми добряче несли службу, навалювали оркам…» - пригадує Юрій Володимирович.
|
|
|
 |
Розбір ситуацій |
|
|
|
Згодом батальйон перейшов у підпорядкування 110 окремої бригади. Рота Юрія - до 72 окремої механізованої бригади. Були Ми-хайлівське, шахта «Новодонбась-ка», бойові позиції. Також - поранення і контузії, після яких доводилося лікуватися.
А потім під час атаки ворога Юрія засипало землею. За його словами, позиції накрили 120-міліметровими мінами та 152-міліметровою артилерією. Один побратим загинув одразу. Іншому, з по-зивним «Кактус», відірвало ногу. На щастя, його вдалося врятувати. До Юрія дісталися останнім. Під землею він майже не міг рухатися. Побратими копали й натрапили на руку.
«Вони вставили мені сюди дубчика, а сюди - дощечку. Розуміли: коли я стукаю, - значить, ще жи-вий», - згадує чоловік. І Юрій продовжував подавати сигнал. По-братими чули його й копали далі. Через довжелезних чотири з половиною години його нарешті дістали. «Хлопці думали, що все, Дідові хана. Коли мене відкопали, то док сказав: «Стільки не живуть». Я ка-жу: «Брешеш, я ж вижив!» - усміхається боєць.
Сам Юрій пов’язує своє виживання з підготовкою, яку свого часу отримав у спецназі. Там бійців, зокрема, вчили залишатися під землею. Людину клали в ящик, за-сипали землею і давали завдання певний час протриматися. Потріб-но було навчитися контролювати дихання: повільно набирати повітря і так само повільно його випускати. «Ти себе готуєш до гірших варіантів. Ти все програєш напе-ред, щоб знати, що робити», - пояснює Юрій.
Тренування були не лише про це. Вчили витримувати голод, спрагу та різні складні ситуації. Інструктори могли змусити з’їсти навіть тухлу рибу. «Мало хто ви-тримував, але ми її їли», - зізнається чоловік.
Юрій пояснює: це була морально-психологічна підготовка - лю-дина мала розуміти, що робити, якщо опиниться без води, їжі чи в іншій складній ситуації. Тоді це бу-ли тренування. Через багато років ці навички знадобилися Юрію вже по-справжньому.
Після того, як чоловіка витягли зі смертельної земляної пастки - він чотири місяці лікувався. Потім отримав пропозицію перейти до 158 ОМБР.
Навчає з власного досвіду
Нині Юрій Стрельченко навчає тих, хто лише готується до бойової роботи. Каже, не приховує від но-вобранців, що буде важко, але й не намагається їх цим налякати. «Я їм розповідаю правду. Приймати її чи не приймати - особиста справа кожного, - ділиться старший сержант. - Я не буду говорити з ними з книжки. Всі тонкощі справи - з власного досвіду. З досвіду своїх побратимів: що з нами було, що з цим робити, аби вижити…»
|
|
|
 |
Навчання бійців |
|
|
|
На заняттях бійці відпрацьовують різні ситуації. Одні охороняють табір, інші намагаються його захопити. Потім усі разом розбирають, де спрацювали правильно, а де помилилися.
Для Юрія це одна з найважливіших частин підготовки. «Якщо ме-не хтось почує (а я дуже на це сподіваюся - посміхається) - у будь-якій ситуації він справиться. Ко-лись згадає: був такий собі Дід, який розповідав, що є такі ситуації, з яких треба виходити ось так. Якщо в них це вийде - переконаний, що вони залишаться живими. Обов’язково!»
Юрій, попри немолодий вік, бі-гає і тренується. Хоча після поранень і контузій здоров’я вже не те - має деформацію лівої легені. Він розуміє, що, можливо, йому вже більше підходять тилові посади, та поки що цю думку відкидає, бо не звик сидіти на місці. «Для мене рух - це життя. Поки рухаюся - я живу», - каже чоловік.
Мабуть, звичка постійно бути в русі й не сидіти без діла з’явилася в Юрія ще в дитинстві. Він зростав у селі, де особливо не розкошували, зате життя було простим і справжнім. У класі дітей було не-багато, але спорт любили всі. Лег-ка атлетика, взимку - лижі, влітку - футбол і волейбол. Після школи - додому, допомагати батькам по господарству. А як тільки впорався - знову до хлопців, ганяти м’яча чи тренуватися. Так воно й минало дитинство: школа, робота, спорт. І ніхто особливо не думав, що це колись стане характером. Просто так жили. Напевно, саме звідти й у нього ця звичка не зупинятися. Якщо треба щось зробити - робити, а коли важко - потерпіти й зробити. Без зайвих слів.
|
|
|
 |
На стрільбищі |
|
|
|
А сьогодні військовий говорить про те, чого насправді хочеться найбільше: частіше бачити рідних, проводити час із сім’єю, бачити, як ростуть онуки. Про те життя, яке зараз здається таким далеким.
Але поки триває війна, він продовжує робити те, що вміє.
«Мені сили дають онучата»
У Юрія троє синів. Молодший воює з 2017 року. Середній працює енергетиком, відновлює по-шкоджені мережі. Старший має ді-абет. Коли Юрію потрібна підтримка, він думає про сім’ю. Про дружину, дітей, дні народження. Але найбільше - про онуків. Гово-рить, що коли росли діти, на них постійно не вистачало часу: робота, сім’я, свої проблеми. А з поя-вою онуків багато чого змінилося.
«Коли згадуєш про онуків, тобі стає тепло на душі. І ти знаєш, заради кого ти тут стоїш. Заради кого треба триматися і повертатися додому», - підсумовує головний сержант «Дід».
Ірина Чирченко
Приєднуйтесь до нас у соцмережах та оперативно отримуйте найважливіші новини:
Туфлі на низькому каблуку: елегантність, яку зручно носити щодня
Не кожна пара туфель має вимагати особливої нагоди. Іноді найцінніше взуття в гардеробі - це саме те, яке виглядає акуратно, додає образу жіночності, але не змушує рахувати кроки до кінця дня. Туфлі на низькому каблуку добре підходять для міста...
UPG продовжує розширювати мережу: чергова АЗС розпочала роботу на Сумщині
Мережа АЗС UPG надалі розвиває автозаправну інфраструктуру Сумщини, інвестуючи у її відновлення. Компанія відкрила ще одну АЗС в місті. Нова станція вже працює за адресою: м. Суми, просп. Лушпи 6/2 Станція пройшла технічну підготовку перед запуском: очищення резервуарів, оновлення обладнання та перевірку точності наливу...
Наші читачі дуже часто запитують, де саме, в яких торгових точках можна знайти тижневик «Ваш шанс»? Щиро раді зацікавленістю у виданні і надаємо вичерпний перелік місць, де реалізують газету.
